«Загиблим Женю не бачили»

Євгеній Алейнік, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти, став на захист Батьківщини у віці 22 років. Він допомагав евакуйовувати поранених, пройшов медичну підготовку і говорив сестрі, що хоче не лише воювати, а й рятувати життя. Однак у червні 2023 року Євгеній зник у Запорізькій області. Відтоді його родина не має ані підтвердження, що він перебуває у полоні, ані даних про його загибель. Про це «Точці Сходу» розповіла сестра захисника Тетяна.

«Коли почалася війна, Жені було лише 22 роки»

«У квітні 2022 року мої батьки, Женя і молодший брат Олексій виїхали на захід України. Здавалося б, він опинився в безпечнішому місці. Але приблизно через місяць Женя купив квиток, повернувся назад і в червні 2022 року став на захист Батьківщини. Спочатку він потрапив до 79-ї бригади. Певний час залишався в Миколаєві, де служив приблизно пів року. Навесні 2023 року він перевівся до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Після цього він опинився на Донеччині, а згодом — на Запорізькому напрямку».

«Він казав: “Я хочу не тільки воювати, а й рятувати життя”»

«Брат допомагав евакуйовувати хлопців із поля бою, пройшов медичну підготовку і намагався бути корисним не тільки як військовий, а й як людина, яка може врятувати когось поруч. Він бачив загиблих і поранених побратимів і свідомо хотів опанувати домедичну допомогу. У червні 2023 року під час боїв на Запоріжжі Женя дістав поранення і після шпиталю приїхав додому. Я побачила його зовсім іншим. Він був пригнічений, засмучений тим, скільки хлопців гине і як важко проходить наступ. Розповідав, що допомагав медикам під час евакуації поранених, накладав пов’язки, намагався рятувати людей. Після поранення загубилася його медична сумка. І він дуже через це переживав — не через самі речі, а через те, що без медичних засобів не зможе допомагати іншим. Я тоді сказала йому: “Жень, це ж так страшно!” А він відповів: “А хто, як не ми?”».

«18 червня брат написав, що вони мають вирушати на прорив»

«Кілька днів він не відповідав. Спочатку я не панікувала, але 20 чи 21 червня я почала бачити, що його побратими викладають відео з Женею, пишуть щось про помсту, ставлять свічки. Я почала питати: “Що сталося? Що з ним?” і мені відповідали, що точно нічого не знають і що зі мною мають зв’язатися з частини. 22 червня мені зателефонували і повідомили, що Женя зник безвісти».

«Після зникнення ми почали шукати Женю всюди, де тільки могли»

«Російські Telegram-канали моніторили не лише ми — рідні, а і знайомі, і друзі. Одного разу з’явилася фотографія хлопця, дуже схожого на Женю. Тоді в нас буквально спалахнула надія. Але згодом росіяни опублікували ще й відео, і стало зрозуміло, що це інша людина. Коли почали повертатися з полону наші захисники, ми намагалася знайти тих, хто міг бачити брата. Але ніхто не міг сказати, що бачив Женю в полоні. Відомо лише, що того ранку вони виїхали трьома БТРами. Один військовий із тієї групи зміг вибратися, а що сталося з іншими, він не знає. Водночас ніхто з тих, із ким ми говорили, не бачив Женю загиблим».

«Навіть коли самому важко, він намагається зробити легше іншим»

«Женя дуже добрий, яскравий, творчий, емоційний, іноді запальний. Такий максималіст — за правду, за чесність, щоб усе було по-справедливому. Він не боїться виглядати не так, як від нього хтось очікує. Він просто робить те, що йому подобається, і не думає, чи відповідає це чиїмось уявленням про те, яким він має бути. На Новий рік Женя прийшов у бліндаж у костюмі Святого Миколая. Він із побратимами тоді заступав на нічне чергування в Миколаєві. Хлопці, звичайно, були засмучені. Опівночі він переодягнувся, почав усіх будити і вітати з Новим роком. Просто хотів розвеселити їх, трохи підтримати, зробити так, щоб хоча б на кілька хвилин вони відчули свято. Оце весь Женя».

«Я тримаюся за батьків, а вони — за мене»

«Найбільше сил мені зараз дають батьки. Я розумію, що маю бути для них опорою, тому намагаюся триматися сильніше, ніж, можливо, можу насправді. Для них зникнення Жені стало страшною травмою. Він і сам завжди казав: “Якщо зі мною щось станеться, телефонуйте Тані, а не батькам”. Він не уявляв, як мама й тато зможуть це пережити. А ще нас тримає надія. Я не можу повірити, що Женя просто загинув. Він завжди казав про себе: “Я везучий”. Є ще одна річ, за яку я чіпляюся. Наше прізвище дуже часто пишуть неправильно. Ми — Алейнік, через “А”, але його можуть записати як Олейнік. Тому коли десь з’являються списки військовополонених або якісь неофіційні списки тих, кого можуть обміняти, я ніколи не дивлюся лише на букву “А”. Я перевіряю і “А”, і “О”. Раптом він є в якомусь списку, просто не під своїм прізвищем. Поки немає доказів іншого я продовжую шукати».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---