«Жодного офіційного підтвердження немає, але я дуже вірю, що він живий»

У березні 2025 року солдат 155-ї окремої механізованої бригади Сергій Бабіч зник безвісти під час бойового завдання на Покровському напрямку. Відтоді його родина вірить, що він потрапив у полон. 

За місяці невідомості вони навчилися жити без відповідей, стикнулися з шахрайськими повідомленнями, але не  втратили надію. 

Про шлях до війська, зникнення, можливий полон та боротьбу за повернення Сергія додому «Точці Сходу» розповіла його донька Анна.

«У військкоматі сказали: “Якщо буде потрібно — ми вас покличемо”»

«24 лютого 2022 року ми всі були вдома, у Кропивницькому. Коли стало відомо про початок повномасштабного вторгнення, тато разом із моїм дядьком одразу пішов до військкомату. Але там були величезні черги і їм сказали, що поки людей достатньо, а якщо виникне потреба, з ними зв’яжуться. Після цього майже два роки він возив з-за кордону гуманітарну допомогу, працював водієм-далекобійником. Це були генератори, продукти, техніка та інші необхідні речі для України. Через це він мав бронювання. Лише восени 2024 року бронювання скасували, і батька мобілізували».

«Коли восени 2024 року татові вручили повістку, паніки не було»

«Він сприйняв це дуже спокійно. Казав, що все буде добре і хвилюватися не варто. Саме його спокій допомагав і нам триматися. Спочатку він пройшов підготовку на заході України, після чого його направили на Покровський напрямок. Ми телефонували один одному майже щодня, говорили про звичайне життя, обговорювали його плани, навіть майбутнє велике татуювання, яке він мріяв зробити після війни. Він ніколи не скаржився. Навпаки, завжди намагався показати, що в нього все добре. Перед останнім виходом він привітав нас із 8 Березня — напередодні ввечері. Казав, що ситуація контрольована, жартував. Попередив, що не братиме із собою телефон, залишив номери командирів про всяк випадок і сказав, що обов’язково вийде на зв’язок, щойно повернеться. Ми просто чекали на його повідомлення. Але воно так і не прийшло».

«Нам сказали, що їхня група, ймовірно, потрапила в полон»

«10 березня я написала командиру його підрозділу, бо від тата не було жодної звістки. Він відповів, що група виконує бойове завдання. Уже наступного дня нам повідомили, що ніхто з хлопців не виходить на зв’язок, і ми отримали офіційне сповіщення про те, що тато зник безвісти. Через інші родини ми встановили зв’язок із близькими татового побратима, який перебував поруч із ним під час останнього виходу. Вони знали лише те, що по позиціях був потужний обстріл, а після нього нікого з групи не знайшли — ані живих, ані загиблих. Згодом ми знайшли ще одного військовослужбовця цієї ж бригади. Неофіційно він сказав нам, що вся група, найімовірніше, потрапила в полон. Просив просто чекати: можливо, Росія сама колись опублікує якісь підтвердження. Відтоді ми живемо саме цією надією».

«Він умів зробити так, що кожен його приїзд додому ставав маленьким святом»

«Тато дуже добра людина. Він ніколи не підвищував голос, завжди знаходив слова підтримки і він саме той батько, до якого можна прийти з будь-якою проблемою. Я ніколи не боялася йому щось розповісти, бо знала: він не сваритиме, а допоможе. Він дуже любить собак, і майже жодна наша сімейна поїздка не обходилася без улюбленого пса. А ще він постійно вигадував, куди поїхати всією родиною, як провести вихідні, чим нас здивувати. Саме через це ми завжди чекали на його повернення додому».

«Найстрашніше після зникнення — це люди, які починають наживатися на чужому горі»

«Одразу після того, як інформація про зникнення тата стала публічною, почали писати шахраї. Одні видавали себе за російських медиків і стверджували, що тато перебуває в госпіталі після поранення та втратив пам’ять. Інші просили перейти за посиланням або надати особисті дані. Ми добре розуміли, що це обман, і не реагували. Але я знаю багато родин, які в розпачі переказували гроші чи намагалися виконувати вимоги незнайомців лише тому, що дуже хотіли дізнатися бодай щось про своїх близьких. Саме тому зараз я завжди кажу іншим родинам: потрібно бути дуже обережними й довіряти лише офіційним джерелам».

«Я хочу, щоб тато знав,що ми не просто чекали на нього вдома»

«Ми постійно звертаємося до Координаційного штабу, Червоного Хреста, міжнародних організацій, беремо участь в акціях, зустрічах і заходах. Я не знаю, що саме допоможе повернути тата додому. Але точно знаю, що мовчати не можна. Для мене акції — це не лише спосіб нагадати про нього державі чи міжнародним партнерам. Це ще й можливість, щоб після повернення він побачив: ми боролися за нього кожного дня. Ми не сиділи склавши руки, не змирилися і не забули. І ще я дуже хочу сказати іншим родинам: не залишайтеся зі своїм болем наодинці. Спілкуйтеся між собою, підтримуйте одне одного і не втрачайте віри. Я дуже хочу, щоб усі наші захисники повернулися додому».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---