«Зрозумілого механізму повернення додому цивільних полонених досі немає»

Микола Щербина потрапив у російський полон у листопаді 2022 року, тоді йому був 21 рік.

Він — цивільний, студент Херсонського вищого комерційного училища, кілька місяців перебував під окупацією в рідному селищі на Херсонщині.

Попри відсутність вироку та судового процесу, росіяни звинувачують Миколу у «протидії СВО».

Мати хлопця, Валентина, разом з іншими родинами у складі громадської організації «Цивільні в полоні» бореться за повернення сина і всіх цивільних полонених додому. На сьогодні — це понад 400 людей.

«Сина заарештували 14 листопада 2022 року»

«Початок повномасштабної війни ми зустріли вдома, в селищі Приозерне, Херсонської області, разом с сином — він на той час був студентом Херсонського вищого комерційного училища. Перші дні пройшли в розпачі та метушні, ми не розуміли, що відбувається. Єдине, що ми вирішили — триматися разом, щоб не сталося. Росіяни ходили по будинках, влаштовували перевірки і одного разу вони ледь не забрали Колю на блокпосту — вмовляла я, вмовляли люди, які їхали з нами в автобусі і тоді його відпустили. А вже в листопаді Миколу заарештували  — просто прийшли і забрали з бабусиного будинку».

«Я написала синові понад 100 листів, але він їх не отримує»

«Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Коля перебуває в полоні на території РФ. Наскільки мені відомо, його затримали за те, що він нібито здавав російські позиції українській стороні та за “протидію СВО”, при цьому вироку чи судового процесу над ним не було. Від звільнених з полону я знаю, що син дуже погано почувається — в нього гниють ноги, бо в камері дуже сиро, він критично втратив вагу, а короста та туберкульоз — дуже часті захворювання в їхній колонії. Посилки для нього не приймають. Хлопці кажуть, що він сильний духом, знає, що я за нього борюсь, але втрачає віру через невідомість та через невелику кількість цивільних, яких обмінюють. І йому, і мені важко зрозуміти, чому це відбувається так повільно».

«Нам відомо про понад 400 людей, які сидять в російських катівнях»

«Син дуже комунікабельний, товариський та працьовитий. Він дуже любить готувати і до війни він хотів відкрити свою справу, яка б була пов’язана з цим — хотів смачно годувати людей. Декілька разів говорив, що може варто вчитися далі, щоб стати коком на судні. Він дуже спокійна людина і він завжди стримував мою експресивність, заспокоював мене. А зараз вся моя емоційність та енергія спрямовані на те, щоб допомогти синочку повернутися додому. У вересні, разом з іншими жінками з громадської організації “Цивільні в полоні”, я була  на зустрічі з Папою Римським, у Ватикані, також говорили із послом Туреччини, передавали звернення і списки полонених. Я впевнена, що кожна така поїздка наближає звільнення наших рідних. Треба постійно просити та нагадувати, і я думаю, що нас чують. Я відчувала у своїх співрозмовників відгук та емоції, вони хочуть нам допомогти та намагаються це зробити».

«Кожен обмін — це пігулки та сльози»

«Я важко переживаю обміни. А раптом сьогодні, – думаю я. Майже щоразу я маю звістку про сина через звільнених. Ми створили групу по назві колонії, де перебуває Коля, зробили електронний альбом з фотографіями, і це допомагає тим, хто звільняється швидше орієнтуватися і передавати інформацію рідним. І я дякую всім, хто це робить. Ще хочу звернутися до представників державних органів влади. Нам потрібен більш активний рівень комунікації, щоб ми краще розуміли як саме держава  проводить роботу по звільненню цивільних. Зрозумійте, просто чекати, в тиші  —  це ніби тебе розчиняють в середині. Ми не просимо неможливого, просимо бути з нами, говорити і ділитися хоч крихтами надії».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---