«Спорт — це не про силу, це про здоров’я»: Богдан Бутович про поранення, адаптивні змагання та ветеранське єднання

Богдан Бутович родом із Переяслава. До ЗСУ долучився у 2017 році, служив у 43-й окремій артилерійській бригаді імені Тараса Трясила. Після початку повномасштабного вторгнення брав участь у боях на Київщині вже у складі 72-ї бригади імені Чорних Запорожців. У березні 2022 року в Мощуні захисник дістав важке поранення.

Повернутися до цивільного життя Богдану допомогла фізична активність. У 2025 році він увійшов до складу збірної України з адаптивних видів спорту та здобув дві золоті медалі й бронзу на чемпіонаті світу Strong Spirit Games у Мадриді.

Про службу, поранення, відновлення, ветеранський спорт і згуртування він розповів у проєкті «Життя після».

Бойовий шлях (2017–2022)

Богдан Бутович усе життя працював у силових структурах. Тривалий час служив у лінійному відділі міліції в аеропорту «Бориспіль», а у 2017 році за контрактом долучився до лав ЗСУ і наприкінці січня 2022-го планував зробити «перерву».

«Я маю двох маленьких діток, молоду дружину. Я вирішив зробити невелику перерву — не зовсім завершити військову службу, а певний час побути вдома. Але, на жаль, так сталося, що повномасштабне вторгнення почалося через 24 дні після завершення контракту. Я свідомо, без жодних вагань, узяв свій рюкзак, який на той момент ще не повністю розібрав після служби, засоби індивідуального захисту. 24 лютого зранку я пішов до військового комісаріату», — згадує Богдан.

Уже у складі 72-ї бригади імені Чорних Запорожців Богдан обороняв Київщину. 9 березня 2022 року під час боїв під Мощуном захисник дістав важке мінно-вибухове поранення.

Як спорт допоміг подолати пригнічений стан

Після кількох місяців реабілітації Богдан сподівався повернутися до служби, але його визнали непридатним і встановили другу групу інвалідності. Ветеран згадує, що тоді йому було важко пройти навіть 100 метрів, і на певний час його охопив депресивний стан.

«Дітки маленькі. Раніше я міг годинами носити їх на шиї, а після поранення не міг навіть підняти на руки. Для мене це, мабуть, був один із найболісніших моментів у житті — що я не можу погратися зі своїми дітьми», — ділиться ветеран.

Вийти з важкого морального та фізичного стану допомогли підтримка близьких і спорт:

«Я почав вживати алкоголь у досить великій кількості. Мені було абсолютно нічого нецікаво. Будемо так казати, я чекав своєї смерті. Потім в один момент мій товариш, з яким я виріс, взяв мене за руку і повів до спортзалу. Відтоді я не пропустив жодного тренування без поважної причини».

Спочатку це були легкі розминки та велопрогулянки, які поставили Богдана на ноги. Згодом він придбав собі надувний човен і зайнявся веслуванням.

«Хочу особистим прикладом показати, що шлях до реабілітації залежить тільки від нас»

З часом фізичний стан Богдана значно покращився, і він почав замислюватися про участь у ветеранських змаганнях.

«Я почав цікавитися адаптивними видами спорту. Бачив федерації для ветеранів війни, бачив хлопців з ампутаціями, тяжкими травмами, але вони змагаються. І це був перший поштовх. Я сам собі подумав: якщо вони змогли, то я теж повинен. Почав радитися з побратимом Володимиром Гетьманом, професійним спортсменом, де я можу виступити. Його моя ідея також дуже зацікавила, і він узяв мене в оборот».

У 2024 році Богдан почав брати участь у турнірах Федерації стронгменів України. Навесні вперше виступив на «Києві незламному», не претендуючи на призові місця:

«Я хотів виступити, відчути цю атмосферу. Виступив — і відчув. І відтоді не пропустив жодного змагання Федерації стронгменів України».

Згодом у Богдана з’явилося бажання збільшити кількість тренувань, щоб досягти вищих результатів:

«Хочу особистим прикладом показати, що шлях до реабілітації та адаптації залежить тільки від нас. Має бути бажання — усе інше додасться».

У 2025 році Богдан потрапив до національної збірної. На чемпіонаті світу Strong Spirit Games у Мадриді він брав участь у чотирьох видах змагань: жимі лежачи, ривку гирі, ейрбайку та греблі. Здобув два «золота» та «бронзу». Наразі він зосереджується на тренуваннях з адаптивного боксу.

Заснування «Сильних Переяслава» та клубу ветеранів

З часом у Богдана з’явилася ідея об’єднати переяславських ветеранів в одну команду. Він почав активніше розповідати про свою діяльність у соцмережах із закликами гуртуватися. Так до нього звернулися фахівці із супроводу ветеранів, і після розмови з ними ідея набула конкретніших рис.

Тренери Богдана відгукнулися тренувати й інших ветеранів. Наразі команда бере участь у різноманітних змаганнях.

Також захисник очолив клуб ветеранів Переяслава, що входить до всеукраїнського об’єднання ветеранів.

«Проводимо й організовуємо різні заходи, щоб ветерани не залишалися наодинці. Завдяки Київській обласній адміністрації ми групою ветеранів Київщини — 50 осіб — піднялися на Говерлу. Встановили національний рекорд: найбільша кількість ветеранів з ампутаціями здійснила сходження. У нас 97 активних ветеранів: хтось ходить на концерти, хтось грає в теніс, хтось — у волейбол, але всі ми під одним прапором і виступаємо від імені спільноти».

«Ну я ж не знала, що ти “рекс”»

Водночас Богдан повертався до роботи. Але це виявилося непросто. Спочатку ветерану відмовили у працевлаштуванні.

«Я прийшов додому і сам собі поставив запитання: а що буде далі, якщо мене не беруть навіть різноробочим на деревообробне підприємство? У мене двоє маленьких діток, дружина. І в мене, мабуть, певний період були такі думки, що я якийсь неповноцінний», — ділиться Богдан.

Згодом він знову звернувся на те саме підприємство — і цього разу результат виявився позитивним. Тепер там працюють п’ятеро ветеранів із команди Богдана, зокрема й з ампутаціями: робочий простір та графіки підлаштовані під їхні потреби.

«Уже рік чи півтора минуло — і цей комплекс неповноцінності якось відійшов, усе стало на свої місця. Мабуть, я почав потроху усміхатися. Я поставив начальниці цеху запитання: “Валентино Олексіївно, а чому ви не взяли мене вперше?” Вона усміхнулася і каже: “Ну я ж не знала, що ти “рекс”».

Підтримка родини, принципи команди та нагороди

Ветеран наголошує: ключову роль у його відновленні відіграла родина. Дружина допомагала під час підготовки до змагань, перебрала на себе частину обов’язків, дбала і про правильне харчування. Діти також почали активніше займатися спортом.

«Спорт — це передусім здоров’я. Це не про силу. Активний спосіб життя — це здоров’я».

Богдан зазначає, в їхній команді немає правил, але є певні обмеження.

«У нас немає визначеного статуту чи інструкцій. Ми підтримуємо й розвиваємо всі ідеї та ініціативи, крім вживання алкогольних, наркотичних і психотропних речовин».

Крім спортивних медалей, Богдан має низку відзнак: за участь в АТО, медаль «За працю і звитягу», подяки й відзнаки від міської ради тощо. Найбільш значущим для себе вважає орден «За мужність» III ступеня від Президента України.

«Приємно, коли органи місцевого самоврядування не забувають про це. Подяка насправді — для когось просто папірець, розумієте? А для людини, яка отримала поранення, це, я думаю, визнання того, що про неї не забувають. У першу чергу — увага».

Авторка матеріалу: Дарʼя Маслєнкова

---

---