«Я був категорично не згоден, що якийсь чувак може приїхати на танку до мене додому»: історія ветерана Назара Бокія

Назар Бокій доєднався до війська у 2022 році як піхотинець 135-го батальона ТрО. Згодом став пілотом FPV-дронів. Брав участь у бойових діях на сході, у Харківській та Запорізькій областях. У 2025-му, під час одного із завдань, захисник отримав важкі поранення – втратив обидві кисті та око.

Своєю історією Назар поділився у проєкті «Життя після».

 «Треба було йти, захищати свій дім»

Рішення доєднатися до війська Назар ухвалив у перший день повномасштабного вторгнення. Каже, тоді довго не вагався – на роздуми пішло всього кілька годин.

«Ніхто тоді не думав про такі речі,  як рід військ, чи хочу я на дронах літати, чи хочу я бути ще якимось бухгалтером. Усі йшли, просто брали зброю. Я приблизно так само», — згадує ветеран.

Починав Назар кулеметником, згодом став стрільцем — здоров’я, зокрема спина, вже не дозволяли носити важке спорядження.

«Це було не тому, що я прагнув якусь кар’єру побудувати. Я ніколи не хотів якусь кар’єру в армії, до останнього поручався. Просто були можливість і бажання щось робити. Бути ефективним».

У приватній розмові з командуванням Назар зазначив, що хотів би спробувати працювати з БПЛА, і вже за декілька місяців їм вдалося налагодити цей напрям. Згодом захисник став командиром групи безпілотних ударних авіакомплексів. Згадує, спочатку місії були гуманітарними: дронами доставляли провізію на позиції. Надалі вже почалися бойові вильоти — ураження техніки, цілей, «полювання».

«Це був насправді  такий момент щастя, тому що весь цей час, всі ці два місяці там перебували мої друзі. Супер важливо було їх забезпечити. Я розумів важливість цього. Усі, хто цим займався, розуміли важливість цього».

Поранення та реабілітація

Поранення Назар отримав на Запорізькому напрямку, поблизу Зеленого Поля. Через те що у посадці було постійно чути звуки дронів, військовий не звернув уваги на ворожий.

«Не чути ні вибуху, нічого. Просто картинка погасла, звука нема. Вибігли мої товариші, підібрали мене, трохи відтащили. Почали питати, що відбулося. Я говорив, до речі, що цікаво, тому що в подальшому виявилося, що в мене обпечені дихальні шляхи, і говорити проблематично. Наклали мені турнікети, викликали евакуацію»,— згадує він.

Побратими правильно надали першу допомогу, і вже за близько 20 хвилин Назара евакуювали, хоча зазвичай це процес міг тривати значно довше. Ветеран підкреслює: саме чітка робота всіх ланок врятувала йому життя.

За час лікування він переніс понад 20 операцій. Якийсь час перебував без свідомості у Запоріжжі, цей період майже не пам’ятає. До тями прийшов уже в Києві.

Нині, за його оцінкою, близько 80% шляху реабілітації вже пройдено. Він має механічний протез, відновив майже всі функції, які мав до поранення. Попереду — очний протез і ще одна операція для покращення зору.

Формування свідомої позиції

Назар не називає себе «дуже патріотичним» навіть зараз. До повномасштабного вторгнення він, як згадує, тримався осторонь політики, хоча такі події, як Майдан не могли не мати вплив на нього.

Він пояснює: повномасштабна війна стала моментом, який чітко розділив людей на тих, хто готовий діяти, і тих, хто — ні.

«Я був категорично не згоден з тим, що якийсь чувак може приїхати на танку до мене додому і сказати, що це тепер його дім», — каже ветеран.

Уже в армії Назар глибше зрозумів історію України та загарбницьку політику Росії, зокрема через розмови з побратимами. Він побачив ціну, яку країна платить за свободу, і втратив друзів, яких вважав майбутнім держави. Саме це, за його словами, і сформувало його нинішню соціальну свідомість.

Повернення до улюблених справ і підтримка

Можливість знову займатися хобі залежить від стану зору Назара. Сноубординг, наприклад, ще під забороною. Тим не менш, ветеран уже повернувся до стрільби. Також він згадує, що до нього ще в госпіталі почав навідуватись його французький бульдог, адже собак Назар дуже любить.

З посмішкою згадує, як почав просити швидкоїжу на ранніх стадіях реабілітації:

«Щоб ви розуміли, мене годували перші два тижні трубочкою в носі, яка вела мені в шлунок. І мені через цю трубочку в носі вводили збиті в блендері голубці. Це дуже неприємне відчуття. Приходить цей чувак, мені щось тільки зняли цю трубку, мене починають годувати ложечкою, я ще сліпий. І я кажу: “А можна, можна мені…” “Що, дай вгадаю, пиво холодне?” Я кажу, що ні, можна мені картоплю з Макдональдса».

Виготовлення ножів вже не приносить таке задоволення, як раніше, але Назар зазначає, що воно балансується іншими заняттями.

До поранення він мав острах, що у разі важкої травми всі відвернуться, хоча і готував себе до такого сценарію. Сталося навпаки.

«Мене просто медсестри питали, чи в мене день народження, що мені там квіти несуть, чи хто ці всі люди, чого вони до мене йдуть. Бо в реанімації ж взагалі не можна, щоб пускали», — згадує він.

Найголовнішою підтримкою стала дружина. Вона читала Назарові всі повідомлення та коментарі. Також поруч були друзі, побратими, знайомі зі спільнот: домовлялися про лікування, контролювали процес одужання.

«Я відчував колосальну підтримку», — підсумовує Назар.

 Про блог і проблеми ветеранів

Вести власний блог Назар починав ще до повномасштабної війни — спершу він був про виготовлення ножів. З початком служби контент перетворився на військовий, а з моменту поранення — на щоденник відновлення, і тоді аудиторія різко зросла.

Для нього це спосіб зафіксувати шлях і нагадати собі, з чого він починав, а також ветеранові приємно отримувати відгуки, що його історія надихає інших.

«Коли мені важко, я часто повертаюся кудись до цих відео, там, де я ще лежу просто, і весь обпечений, з трудом говорю, і думаю, певний шлях пройдено, і треба йти далі».

Говорячи про проблеми після повернення до цивільного життя, ветеран розрізняє реінтеграцію та допомогу військовим із критичними пораненнями. Він критикує універсальні програми, які не враховують реальність людей із важкими травмами.

«Кіберспорт не потрібен людині, яка лежить і не може себе обслуговувати», — говорить він.

На думку Назара, держава має зосередитися на підтримці таких ветеранів і їхніх сімей — адже йдеться не лише про пораненого, а й про фінансове виживання родини.

«Я, наприклад, готовий відмовитись від програми кіберспортивної підтримки ветеранів, бо я і без неї реінтегруюся… Допоможіть на ці кошти людям, які не можуть самостійно реінтегруватися. Вони не реінтегруються. Допоможіть їхній сім’ї».

Авторка матеріалу: Дарʼя Маслєнкова

---

---