Допомагає сім’ям військових і пише книгу: історія журналіста з Маріуполя, звільненого з полону

У Маріуполі Олександр Гуділін працював журналістом. За пів року до початку повномасштабного російського вторгнення долучився до місцевої тероборони. 24 лютого він став на захист Маріуполя. Після запеклих боїв в оточенні 12 квітня отримав наказ скласти зброю.

Майже три роки провів у російському полоні — етапами через Сартану, Оленівку, Каменськ-Шахтинський, Камишин, Таганрог, Горлівку та Кіровськ. Пережив тортури, знущання, постійні допити з пропозиціями отримати російське громадянство. Але не зламався. 30 грудня 2024 року в рамках обміну повернувся додому.

Від психолога до журналіста

Олександр Гуділін народився в Маріуполі, здобув вищу психологічну освіту. Одразу після університету працював психологом у СІЗО з підслідними та засудженими. Влітку був психологом у дитячому таборі. І у 2014 році, після закінчення сезону, побачив вакансію журналіста на місцевому сайті.

«Писати мені завжди було легко — це у мене виходило. Захоплювався літературою, поезією».

Олександр відгукнувся на вакансію, прийшов на співбесіду, написав пробне завдання і залишився працювати в редакції. З жовтня 2014 року і до початку повномасштабного вторгнення він працював журналістом.

«Мені було цікаво цим займатися. Від роботи я не відчував втоми. Навпаки, було лише натхнення і відчуття того, що я знаходжусь там, де маю бути», — згадує Олександр.

Передчуття великої війни

Як журналіст, Олександр спілкувався з військовими, мав багато друзів в різних підрозділах.

«Взагалі я цікавився мілітарною тематикою, але при цьому залишався цивільною людиною. Хоча інколи виїздив на полігони потренуватися — суто для себе».

Та вже влітку 2021 року Олександр долучився до маріупольської територіальної оборони на самому початку її формування, ставши одним із перших, хто підписав контракт.

«Мені хотілося підвищити свій рівень саме у військових навичках, бо розумів: якщо щось почнеться, я нікуди не поїду, а буду захищати своє місто. Тож у вихідні відвідував збори, тренувався на полігонах».

Напередодні 24 лютого Олександр був на заході в міськраді, де влада обговорювала велосипедні доріжки. Водночас він передивлявся новини: іноземна розвідка повідомляла про скупчення російських військ біля кордонів.

«Сиджу і думаю: усе це так недоречно. Ми тут напередодні доленосних подій, а міська влада переймається велосипедними доріжками. З одного боку, це заспокоювало — виходить, вони впевнені в безпеці. З іншого — такі новини вже не обіцяли нічого хорошого».

Перші дні російського вторгнення

Олександр жив на проспекті Будівельників. Рано вранці 24 лютого він прокинувся від звуків вибухів.

«Я одразу почав збиратися. Розумів, що обов’язково зателефонують і скажуть, куди їхати. Переглядав свої речі, вирішував, що взяти з собою. Спочатку подзвонили й сказали приїхати до військкомату для перевірки документів. Я зібрався й рушив в дорогу. Але не встиг проїхати й двох зупинок, як подзвонили з іншого номера: “Плани змінилися. Бери речі найпершої потреби, форму, і приїжджай на пункт збору територіальної оборони на Лівому березі”».

Там озброїлися, сформували групи. Його десятка поїхала охороняти військовий госпіталь у Кальміуському районі.

«Ми їздили на супровід швидкої допомоги, забезпечували евакуацію. Займалися допомогою медикам, коли потрібно було, охороняли периметр».

Олександр згадує, якщо спочатку у шпиталі надавали допомогу лише військовим, то згодом доводилося рятувати й цивільних.

«Приходили, привозили на автівках, візках, несли на руках і дорослих, і дітей. Чуєш десь поблизу канонаду і вже розумієш: зараз буде новий наплив цивільних. Вони вишикувалися в черги біля госпіталю, щоб отримати хоча б ліки. Ми записували їхні потреби, намагалися забезпечити цивільне населення медикаментами, наскільки це було можливо».

9 березня російський літак скинув дві авіабомби в район лікарні. Одна влучила в дах басейну «Нептун», друга — прямо в госпіталь, у крило з операційним блоком. Після цього обстрілу було вирішено евакуювати поранених на територію заводу імені Ілліча.

«Саме ми займалися цією евакуацією, супроводженням, збором усього необхідного. Треба було бігати в розбомблений корпус і забирати матраци, залишки медикаментів. Зі шпиталю Тероборона виїжджала остання».

Оборона Маріуполя

Фронт наближався, ресурси закінчувалися. Усім із територіальної оборони запропонували влитися до складу бойових частин, які безпосередньо вели бої в місті.

«Я погодився. Ми вийшли на позиції, були в Кальміуському районі на проспекті Металургів».

Розуміння того, що місто в оточенні, приходило поступово.

«Було видно, що сили противника перевершують наші — постійні авіаудари, артилерійські обстріли. Коли росіяни гатили з мінометів, було зрозуміло, що вони дійсно близько».

Зв’язку не було. Що з рідними, де вони і чи живі, Олександр не знав. Ділиться, це дуже деморалізовувало. Та триматися допомагав шалений ритм.

«Десь 4 години на відпочинок, але 4 години поспати не виходить. Спиш години 2, потім прокидаєшся, йдеш далі на чергування. Це виснажує, але місця для зайвих думок не вистачало».

Одного разу, коли на секунду з’явився зв’язок, Олександру прийшло повідомлення з російського номера.

«Воно звучало щось по типу “украинский нацист, сдавайся, вы в окружении, кольцо сжимается”. Але ми не звертали на це увагу».

Попри все бійці тримали оборону, були зіткнення з російськими групами. Олександр увійшов до мобільної групи: з побратимами ходили заводом, імітували чисельність.

«Чомусь страху не було. Просто було бажання виконувати ту роботу, яку я можу. Я ж не супервійськовий, не можу знищувати техніку, як це робили “азовці”, морпіхи. Але свою посильну роботу — вийти на позицію, піти в бойовий вихід — те, що потрібно було робити, намагався виконувати».

Олександр згадує, якось після одного з боєзіткнень, вони зайшли у будівлю,  з якої вибили росіян.

«І перше, що я побачив, — розсипаний котячий корм. Думаю: “Кайф!” І став його з підлоги їсти, бо дійсно їсти не було чого».

Невдалі спроби прориву

На початку квітня захисники Маріуполя, які перебували на території заводу імені Ілліча, опинилися в подвійному оточенні: перше кільце стискало саме місто, друге — безпосередньо завод. Командування шукало способи вийти з оточення, розглядаючи три можливі варіанти.

Перший — прорватися на «Азовсталь», другий — з боями відходити у бік Запорізької області і продовжити оборону, третій — переодягнутися в цивільний одяг і прикидатися мирними жителями. Для Олександра вибір був очевидним.

«Вийти на «Азовсталь» — це в оточенні далі воювати. А це просто відтягне кінець. Третій варіант взагалі не варіант — я вважав це зрадою».

Так Олександр опинився у колоні тих, хто намагався прорватися. Але проблеми почалися з самого початку.

«На тероборону просто не вистачило місць у машинах. Якось все було нескоординовано, нас взагалі ніхто не чекав і не брав до машин».

Проте бійцям вдалося знайти машину самотужки. Деякі навіть трохи проїхали, але швидко почали повертатися.

«Говорили, що це акція самогубства — все прострілювалося ворогом».

Втрати у спробах прориву були величезними.

«На двох спробах виходу було дуже багато втрат з нашого боку. Точних цифр ніхто не скаже, але поговорюють, що кількість загиблих вимірюється в тисячах».

Останній наказ

12 квітня командування оголосило, що бійці мають скласти зброю. Наказ віддав командир територіальної оборони.

«Ніхто з нас не мав впливу на це рішення. Але особисто у мене після почутого було розчарування у всьому. Чесно кажучи, думав про те, щоб піти в останній бій, який нагадував би самогубство».

Але перші емоції переміг здоровий глузд.

«Вирішив, що якщо є шанс далі вижити, навіть при повному нерозумінні того, що буде далі, то треба ним скористатися. Далі жити, служити чи просто працювати для своєї країни буде набагато кориснішим для всіх».

Полон

При виході з заводу, згадує Олександр, росіяни поводилися відносно пристойно.

«Деякі навіть говорили: “Нічого собі, ви такі чоловіки, так довго трималися. Хоча знаємо, що у вас взагалі нічого не було”. Інші посміювалися, ставили дурні питання про те, хто місцевий, хто звідки».

Спочатку полонених повезли на ангари у Сартану.

«Там відразу почався перший обшук, під час якого я одразу отримав по нирках — за те, що місцевий, за те, що з тероборони. Ось тоді і зрозумів, що ніякої пощади не буде».

За півтора дня у Сартані військовополоненим один раз принесли поїсти.

«На той момент їжі було навіть багато, чи то мені так здалося. Бо коли до цього ти практично нічого не їси днями і ще й біжиш, виконуєш завдання, навіть дрібка каші здається великою порцією».

За декілька днів військовополонених відправили до Оленівки. Того дня вони дізналися, що означає так звана «прийомка».

«Все було дуже жорстко — з роздяганнями, навпочіпки сиділи довго, били. Але, кажуть, нам ще пощастило. Бо за день до нас на прийомці забили двох морпіхів на смерть. У нас таких випадків не було».

В Оленівці Олександр пробув два дні — у жахливих побутових умовах. Але, каже, після «прийомки» ніхто не чіпав.

Етапи по російських в’язницях

Далі почалися довгі етапи російськими в’язницями. Спочатку — Каменськ-Шахтинський, що у Ростовській області.

«Спочатку — барак із суворими умовами утримання, де били потрохи, але щодня. Потім — камера у СІЗО. На ранковій перевірці кожен раз проходила перевірка з палицями».

Потім був етап на Камишин. Це Волгоградська область, і прийомка там, згадує Олександр, була особливо жорстокою.

«Наша машина була однією з останніх, у Камишин нас привезли вночі. Всю ніч сидиш і слухаєш вигуки тих, кого б’ють до тебе. Сидиш із зав’язаними очима, зав’язаними руками, пропускаєш через себе весь цей жах. Думаєш: “Давайте, починайте швидше”. Прийомка почалася вранці — і одразу нас били шокерами по пальцях, по всіляких уразливих місцях».

Умови утримання в Камишині були нелюдськими: побиття, насилля, знущання та постійний тиск.

«У камері нас було четверо. Треба було сидіти на верхніх ліжках — це дуже важко, ноги висять, від цього відскакують, починається запалення. Змушували робити зарядку три рази на день — по 700 разів присідали. На баню водили щотижня, але там постійно відбувалися биття — то з шокерами, то палицями. Росіяни вигадували всілякі конкурси, спецназ і інспектори змагалися між собою, хто сильніше вдарить і без того виснаженого військовополоненого. Здоров’я втратив чимало через ці умови утримання».

Декілька разів Олександра викликали на допити, де пропонували отримати громадянство РФ і повернутися до Маріуполя. Але він постійно відмовлявся. Тож його відправили на черговий етап. На цей раз до Таганрогу. Туди їхали потягом у столипінських вагонах разом із російськими зеками.

«Слухали, як вони між собою розмовляють, як дивуються нам».

Олександр сподівався, що Таганрог ближче до дому, і може швидше буде обмін, але помилявся.

«Я перебував у двомісній камері. Били, само собою, не без цього, але знаю, що в Таганрозі забивали людей на смерть — нам так не дісталося. На перевірці у камерах чеченський спецназ любив ставити військовополонених спиною, обличчям до стіни і, сміючись, бити ногою в спину, щоб головою вдарявся в залізні двері».

Через два тижні Олександра знову повезли в Оленівку. Там його утримували в ДІЗО — дисциплінарному ізоляторі. Саме тоді, в ніч з 28 на 29 липня 2022 року в одному з бараків сталося масове вбивство військовополонених.

«Ми перебували досить далеко від того місця. Просто чули вибух, бачили заграву від пожежі. Що саме сталося, дізналися лише постфактум».

Найдовший етап

З Оленівки Олександра перевезли в Горлівку. Помістили в барак №5, де він провів найдовший період — трохи більше півтора року. Причини частих переміщень залишаються загадкою.

«Ніхто не говорив, куди саме тебе везуть і чому. Десь переповнені були місця. Те, що вивозили з Оленівки у бік Росії, зрозуміло — лінія фронту була близько. А переміщення по Росії незрозумілі. Є версія, що просто заплутують місця перебування військовополонених, щоб міжнародні організації, щоб наша країна не знала, хто де перебуває».

На Олександра росіяни не заводили кримінальних справ, тому допити хоч і були частими, але проходили без фізичної сили.

«Говорив майже все, як є насправді. Але приховував, що пішов добровольцем. Казав, що мобілізований. Говорив, що постійно охороняв госпіталь, не брав участь у бойових діях. Питали про «азовців», чи бачив їх «злочини». Але я стояв на своєму — не бачив та не чув нічого».

Восени 2023 року, коли українські війська прорвали фронт і наблизилися до Горлівки, військовополонених знову етапували. Так Олександр опинився у 33-й колонії в Кіровську (нині — Хрестівка), що на Донеччині.

«Там періодично запитували, чи не передумав йти на обмін. Мені постійно казали, що “Маріуполь — російське місто, що я у колонії і нікому не потрібен”. Але я вирішив, що чекатиму на повернення додому. На це мені відповідали, що тоді сидітиму довго».

Щоб зберегти ментальне здоров’я, Олександр постійно займався саморозвитком.

«Постійна діяльність — підучити англійську, знайти тямущого співрозмовника. Не говорити тільки про те, як мало каші і коли знову битимуть, а займатися своїми справами, намагатися розвиватися».

В колонії була можливість брати книги. Тож військовополонені організовували інтелектуальні розмови.

«Книги обговорювали, було кілька людей, які писали вірші. Придумували події — задавали перший рядок вірша, і всі писали, починаючи з нього. Таку собі зарядку для мозку влаштовували. Хтось малював, хтось писав. Були люди, які повноцінні книги написали в полоні. Одному навіть вдалося вивезти і видати її».

Проводили лекції про професії, де кожен розповідав секрети своєї цивільної справи.

«Я про журналістику розповідав — як написати новину, де її взяти, з ким зв’язатися, що цікаво, що нецікаво буде читачам. Хлопці розповідали про спортивні досягнення, закордонні поїздки».

День звільнення

27 грудня 2024 року Олександра знову викликали на допит й в черговий раз запропонували залишитися в РФ та отримати російське громадянство. Він знову відмовився. Та вже наступного дня до барака зайшов нарядчик й сказав: “З речами на вихід”.

«Коли все частіше пропонували громадянство, я розумів, що наближається обмін. Але до останнього не вірив — краще не розчаровуватися зайвий раз. Хлопці обіймали, вітали, просили передати комусь щось. Я кажу: “Зачекайте, це все неточно”. Кажуть: “Що неточно? Уже точно, додому їдеш”».

Олександр залишив всі свої речі побратимам.

«Найгірше на себе надів, найкраще залишив друзям».

Навіть начальник найсуворішої зміни зайшов попрощатися.

«Сказав: “Не треба вставати, руки за спиною не тримайте. Давайте по-людськи посидимо. Знаєте, куди їдете? Додому їдете. 30-го числа буде обмін, їхати довго, через Білорусь”».

Повернення на рідну землю

Так і сталося. 30 грудня 2024 року після майже трьох років утримання у ворожих катівнях, Олександр повернувся в Україну.

«Багато хто питає про емоції, про думки в той момент, але якогось сплеску не було — лише емоційне заціпеніння. Виходиш і чекаєш, що тобі скажуть робити далі, бо звик до наказів. Це парадокс: наче вільний, можеш робити, що хочеш, але водночас розучився бути самостійним. Психологи пояснювали, що емоції ніби заморозилися, їх не можна було проявляти, вони притупилися. Відчуття відстороненості на початку – це нормально. З часом усе налагодиться».

На реабілітацію Олександра привезли в Немирів під Вінницею, куди з Маріуполя евакуювалися його батьки.

«Зірки склалися так, що вони два роки жили у Вінниці. І я в 40 хвилинах їзди знаходжуся».

Олександр ділиться, після звільнення він досить швидко адаптувався — місяць провів на реабілітації в Немирові, місяць у Вінниці.

«Я думав: звільнятися з армії, продовжувати служити чи перевестися кудись. Але коли відпочивав, почав знову працювати журналістом, писав інтерв’ю з хлопцями з обміну».

Поступово ця робота стала для нього не просто поверненням до професії, а й способом показати суспільству правду про життя військових. Зараз він працює над серією статей для медіа, які сподівається одного дня видати у вигляді книги — свідчення, що збережуть пам’ять про пережите поколінням.

Зрештою він обрав цивільне життя. Зараз Олександр працює соціальним працівником в одній із міжнародних гуманітарних організацій. Там займається просвітницькою діяльністю, розповідає про ментальне здоров’я, посттравматичний стресовий розлад та його прояви, а також наголошує на важливості звернення до фахівців.

«Ми проводимо тренінги, зустрічаємося з сім’ями військовополонених, влаштовуємо інформаційні сесії. Пояснюємо, які повертаються хлопці, які в них можуть бути труднощі, як спілкуватися з ними, аби не нашкодити».

Щодо планів на майбутнє, Олександр хоче розвиватися в гуманітарній сфері та повернутися до професії психолога.

«Планую вдосконалюватися, підвищити кваліфікацію, пройти додаткові курси. Попит на психологів зростає, адже ветеранів стає все більше. Спілкування з тими, хто має схожий досвід, дуже цінне — ми краще розуміємо одне одного».

Авторка: Катерина Калюжна

Читайте також: «Ви не проти, я вас щипатиму?». Брат Софії Черепанової після полону не вірив, що рідні поруч

---