Українка, яка відстоювала жіночу освіту: історія Христини Алчевської

Вона першою у світі використала псевдонім «Українка». Письменниця, громадська діячка, організаторка народної освіти для жінок – все це про Христину Алчевську, дружину першого в Україні мільйонера та засновника міста Алчевськ.

Вона вимушена була потайки здобувати освіту, а потім всіляко боротися за права жінок. Найбільше Христина Алчевська прагнула вчителювати та популяризувати українську мову, літературу та культуру. І попри заборони влади, досягла цього. 

Більше про цю видатну українку читайте у текстовій версії рубрики «КультСходу». 

Навчатися підслуховуючи 

Народилася Христина Журавльова, таке її дівоче прізвище, 16 квітня 1841 року у містечку Борзна на Чернігівщині. 

Мати була дворянкою і померла, коли Христині було 16 років. Батько — працював викладачем словесності у повітовому училищі та засуджував освіту для жінок. Натомість для двох своїх синів наймав викладачів, тоді як доньці забороняв вчитися читати та писати. 

Тож Христині, яка змалечку тяжіла до знань, доводилося здобувати їх потайки, підслуховуючи під дверима як вчаться грамоті її брати. Дівчина була настільки здібною, що оволоділа усім раніше за них. Щоправда, мусила це приховувати. 

Маленьку Христю виховувала українка Гапка — саме з «її молоком», як потім казала сама Алчевська, вона і увібрала любов до України.   

Але попри усі свої знання та ерудованість, в юності дівчина так і не отримала документ про освіту. І це стало для неї викликом – дати те, чого вона не мала сама, іншим. 

«Кажуть, у кожної людини є свій пункт божевілля. Моїм пунктом була думка навчити грамоті якомога більше жінок. Мені здавалося завжди, що чоловік набагато щасливіший у цьому. Що стосується жінки, то живуть упередження проти її освіти, починаючи з хати і закінчуючи палатами», – писала Алчевська у листі до Івана Франка. 

Доленосний псевдонім

Коли Христині було 18 років, її батька перевели працювати до Курська. Там дівчина одразу поринула у громадсько-політичне життя: здобувала й потайки читала заборонені книжки, відвідувала молодіжні народницькі гуртки, навчала грамоті сільських дітей.

Невдовзі під псевдонімом «Українка» почала писати для часопису «Колокол». Так Алчевська закликала жінок до самоосвіти та навчанню інших. Водночас писала вірші.

До речі, завдяки одному з них, вона познайомилася зі своїм чоловіком – першим українським мільйонером, засновником міста Алчевськ Олексієм Алчевським. 

Вражений поезією незнайомки, він написав у редакцію листа з проханням дати її контакт. Так вони почали листуватися, а потім й зустрічатися.

«Дівчина була гарна, чула, наївна, але швидка й палка, як зірниця… з чудовим меццо-сопрано й широкими чорними бровами», – описувала матір донька Алчевської, Христина, у своїй книзі «Автобіографічні уваги».  

Здійснення мрії 

У 1862-му, через рік після знайомства, пара одружилася і переїхала до Харкова. Чоловік відкрив фабрику, а згодом став одним із засновників Харківського торговельного банку, третього за значенням у тодішній імперії, заснував Земельний та Іпотечний банки, очолив біржовий комітет та власний торговий дім.

Христина ж почала втілювати свою мрію — поринула у педагогічну роботу і у 1862 році заснувала у Харкові першу приватну безкоштовну недільну школу для жінок. Спочатку викладала нелегально, адже все ще не мала диплома вчительки. 

Її ученицями, зокрема, були прибиральниці, продавчині, кухарки. Писати їх навчали за букварем Пантелеймона Куліша – українською. Також вони вивчали історію, правознавство, географію, фізику, хімію, математику. А поза уроками — відвідували театри. Тоді це була дійсно революційна практика, яка не мала жодних аналогів в усій імперії. 

 «Вихід з підпілля» 

Перестати ховатися і викладати офіційно Христина змогла лише через 8 років, після того, як склала іспити і отримала довгоочікуваний диплом викладачки. 22 березня 1870 року її недільна школа запрацювала офіційно. Перші роки – в будинку Харківського парафіяльного училища. А в 1896-му для неї збудували власну споруду – єдине власне приміщення серед усіх недільних шкіл імперії. 

Одночасно там навчались до 500 учениць, і з кожним роком їхня кількість збільшувалася. Але приймали туди лише з 14 років. Водночас були класи й для 50-літніх. 

Науки викладали 100 вчителів. Всі вони працювали безкоштовно і використовували передові методики. Наприклад, грамоті навчали звуковим методом, розробленим Костянтином Ушинським, а читанню – методом пояснювального та позакласного читання.

Окрім недільної, у 1879 році, Христина відкрила однокласну земську школу у селі Олексіївка, нині це Луганщина. Навчали тут також українською. А одним із викладачів був Борис Грінченко, автор українського словника.

Українська під забороною

Але незабаром, посилаючись на Емський указ, який забороняв вживання української мови, тодішня влада змусила Алчевську почати працювати російською. Жінка постала перед складним вибором: зачинити заклад чи продовжувати працювати, надаючи жінкам освіту хоча б якоюсь мовою. Обрала другий варіант. Грінченко ж не зміг примиритися з цим рішенням і пішов зі школи.

«Хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши освіту, школярі в ній знали, що вони українці, знали історію та географію України, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину, напевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання вміли висловити путящою українською мовою», – писав Борис Грінченко.

Лише згодом, у своїх мемуарах Алчевська зізнається: попри царську заборону, протягом усіх років у її школі звучала українська мова, українська пісня та українські вірші.

На Харківщині Алчевська домоглася відкриття жіночих безплатних шкіл, збереження українських книг у бібліотеках. Популяризувала творчість Шевченка, Гребінки, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки та інших українських письменників – її книга «Що читати народу?» згодом отримала найвищу нагороду на Паризькій виставці. 

А тритомний посібник «Книга для дорослих» про специфіку надання освіти, який перевидавали 18 разів, став бестселером. 

Шлях до забуття

У 1899 році по родині Алчевських «вдарила» економічна криза – чоловік Христини опинився на межі банкрутства, а через два роки – загинув, його тіло знайшли на залізничних коліях. 

Для жінки це стало тяжким ударом. Вона ще глибше занурилася у роботу – у своїх мемуарах «Передумане й пережите», які вийшли у 1912 році, писала про любов до України та її народу, розповідала, як виховувала ці почуття не лише в учениць, але й у своїх власних дітей, яких у неї, до речі, було шестеро. 

У 1920 році російська влада забрала в Алчевської школу, призначивши жінці мізерну пенсію. Того ж року вона померла. 

«Просвітителька народу Х. Д. Алчевська (1841-1920)», – написано на пам’ятнику над її могилою у Харкові. 

Читайте також: Олексій Алчевський: засновник міста Алчевськ та власник першої бізнес-імперії в Україні

---