«Залишатися було страшно, виїжджати – теж»: історія родини з тимчасово окупованої території Запорізької області
З 2023 року я записую історії людей, яким команда Helping to Leave допомогла виїхати з тимчасово окупованих територій. У кожного свої обставини, страхи та причини, через які вони не могли залишити дім раніше. Дехто роками живе в окупації, перш ніж наважується на виїзд.
Цього разу я розповім про Наталю (ім’я змінено з міркувань безпеки) та її чоловіка. Обидва їхні сини воювали за Україну, а батьки залишалися в окупації, побоюючись, що їх затримають під час виїзду. Наважитися на дорогу їх змусила смерть старшого сина.
Життя в окупації: страх через синів і вимушене мовчання
До повномасштабного вторгнення Наталя з чоловіком жили в одному з міст Василівського району Запорізької області. Мали власну квартиру, працювали, поруч були діти. Подружжя не вірило, що російські війська зможуть захопити їхнє місто, однак на початку березня 2022 року це сталося.
Старший син виїхав майже одразу після початку вторгнення, молодший трохи пізніше. Обидва стали на захист України, а батьки залишилися в окупації, де відтоді жили з постійним страхом за власну безпеку.
Представники окупаційної влади неодноразово приходили до них на так звані бесіди. Показували фотографії синів, розпитували, де вони перебувають і чи підтримують зв’язок із батьками. Наталя з чоловіком відповідали, що давно нічого про них не знають.
Щоб не привертати до себе уваги, подружжя майже припинило спілкуватися навіть зі знайомими. Вони знали про випадки, коли на людей із проукраїнською позицією доносили сусіди, після чого ті зникали.
«Ми звели своє спілкування взагалі на нуль, щоб… Ми боялися навіть випадково щось не так сказати. Хто його зна, хто тебе почує і десь здасть», – розповідає Наталя.
Телефон, яким Наталя користувалася для зв’язку з рідними, більшість часу був вимкнений. Вона вмикала його лише вдома, коли могла підключитися до інтернету. Чоловік тим часом шукав підробітки, щоб оплачувати комунальні послуги.
Подружжя давно хотіло виїхати, проте боялося фільтрації. Якщо окупанти дізнаються, що їхні сини служать в українському війську, батьків можуть затримати або ув’язнити. Не знаючи, чи вдасться безпечно пройти всі перевірки, вони раз за разом відкладали виїзд.
Згодом Наталя дізналася, що старшого сина поранили. Його евакуювали на лікування до Німеччини, де він помер. Дружина привезла його тіло в Україну для поховання.
«І це стало останньою краплею», – каже Наталя.
Дорога додому: фільтрації та повернення до України
Після смерті сина Наталя з чоловіком вирішили більше не відкладати виїзд. Вони домовилися з перевізником, хоча й досі не знали, чи вдасться їм пройти всі перевірки.
Під час дороги подружжя кілька разів проходило фільтрацію. Їх розпитували, куди й навіщо вони їдуть, перевіряли документи та особисті речі. Наталя з чоловіком пояснювали, що прямують на поховання сина, але про його службу в українському війську мовчали. Натомість повторювали, що давно з ним не спілкувалися й нічого про нього не знають.
Вони намагалися давати однакові відповіді на кожному пункті перевірки, адже побоювалися, що будь-яка розбіжність може викликати підозру.
«Ми знали, що якщо на одній фільтрації скажемо одне, на другій уже знатимуть про нас», – згадує Наталя.
Окрім документів та особистих речей, окупанти перевіряли телефони й розпитували, з ким подружжя підтримує зв’язок. На білоруському кордоні Наталю змусили роздягнутися до спідньої білизни.
Упродовж усієї дороги вони боялися затримання. Полегшення відчули лише після перетину кордону, коли побачили українські прапори.
«Ми коли побачили наші прапори, це… Це не передати. Це просто не передати. Яка це радість», – говорить Наталя.
На підконтрольній Україні території подружжя зустріла команда Helping to Leave. Волонтери допомогли з ночівлею та квитками, щоб вони могли дістатися до рідних. Спочатку Наталя відмовлялася від допомоги, пояснюючи, що в них є власні гроші, але зрештою погодилася.
Після переїзду довелося шукати житло, облаштовувати побут і звикати до нових обставин. Невдовзі чоловік Наталі переніс інсульт. Тепер вона допомагає йому проходити реабілітацію, заново вчитися ходити й говорити.
Згадуючи роки в окупації, Наталя найбільше шкодує, що вони не виїхали раніше.
«Шкодую, що ми не ризикнули і не поїхали», – каже вона.
Водночас Наталя пам’ятає, чому вони так довго не наважувалися. Подружжя знало про затримання та зникнення знайомих і боялося, що спроба виїхати може закінчитися в’язницею.
Тепер Наталя з чоловіком живуть поруч із рідними. Вони залишили в окупації свій дім, а старшого сина поховали вже в Україні.
Helping to Leave — благодійний проєкт, допомагає україн:кам із прифронтових та тимчасово окупованих територій, що опинилися в небезпеці через війну.
За час роботи час Helping to Leave більше ніж 77 000 людей отримали допомогу, зокрема, 21 655 людей були евакуйовані з тимчасово окупованих територій України та з росії і білорусі.
Якщо вам чи вашим знайомим та рідним потрібна евакуація — звертайтеся до команди Helping to Leave:
- У Telegram-бот
- За телефоном: +38 093 177 64 58
Читайте також: «Я хочу, щоб ці історії були почутими»: інтерв’юерка Helping to Leave — про людей, яким допомогли з евакуацією