«Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти

4 хвилини на читання
Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти

Сергія Дорохова російські військові забрали з власного будинку в Ірпені. Яну Суворову — з окупованого Мелітополя, де вона була модераторкою місцевого Telegram-каналу. Вони — цивільні, які роками залишаються в російській неволі. Сім з половиною років у полоні провів і Костянтин Давиденко. Після звільнення він допомагає іншим дочекатися своїх.

«Точка Сходу» розповідає історії тих, кого чекають вдома, тих, хто бореться за їхнє повернення, а також про те, як обіцянка людям, які залишилися за ґратами, стала для Костянтина справою життя.

Початок війни, якої не чекали

Ранок 24 лютого 2022 року подружжя Дорохових зустріло у власному будинку в Ірпені. Оксану та Сергія розбудив телефонний дзвінок знайомого: він сказав, що почалася війна. Надворі було ще темно. Оксана підійшла до вікна й побачила вдалині спалахи, а невдовзі над сусіднім Гостомелем з’явилися російські гелікоптери.

До повномасштабного вторгнення подружжя припускало, що Росія може розпочати війну, але не уявляло її масштабів. Навіть коли почалися бої за Гостомель, усвідомлення того, що відбувається, прийшло не одразу.

«Для нас це був якийсь сюр. Ну як це — бій під Києвом? У нас звідси до адміністративної межі столиці менше кілометра. Думали, що зараз їх проженуть і все», — згадує Оксана.

Перші дні родина майже не виходила з дому, а під час обстрілів ховалася у власному підвалі. На початку березня, розповідає Оксана, було кілька діб, коли обстріли практично не припинялися ані вдень, ані вночі, а від вибухів здригалася земля. Почалися влучання у сусідні будинки.

3 березня кілька сусідів вирішили виїжджати, але Дорохови тоді не встигли до них приєднатися, а самі не ризикнули — дорога в невідомість дуже лякала. На той момент уже було відомо про розстріли цивільних автівок. Їхній бус стояв із повним баком бензину, а в салоні був ще й великий газовий балон. Подружжя вирішило, що безпечніше залишатися у підвалі.

Вже наступного дня, за словами Оксани, російські військові почали перекривати можливості для виїзду. В Ірпені оголосили евакуацію жінок, дітей та людей похилого віку. Сергій почав вмовляти дружину їхати.

Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
Фото: особистий архів Оксани

«Він мені казав: “Давай я тебе відвезу на евакуацію”. А я кажу: “Я без тебе не поїду. Я тільки з тобою”», — розповідає Оксана.

10 березня Оксана все ж таки погодилась на виїзд евакуаційним коридором у супроводі Червоного Хреста, але діставшись до місця збору, Дорохови дізналися, що росіяни коридор не погодили. Сергій скористався тим, що дружина вже сиділа в машині і речі її були зібрані. Він відвіз її до Романівського мосту, посадив в автобус і Оксана поїхала до батьків чоловіка в Київ, Сергій повернувся в Ірпінь.

Зникнення з власного будинку

Будинок Дорохових став одним із небагатьох місць, де залишалися вода та можливість зарядити телефон. На даху були встановлені сонячні панелі, а у дворі була свердловина. Коли в місті зникли електрика та водопостачання, сусіди почали приходити до Сергія набрати води, зарядити телефони, поділитися їжею. Він продовжував їздити містом, возив на евакуацію інших людей по тому ж самому маршруту — до Романівського мосту.

12 березня на території кварталу, де був розташований будинок подружжя, з’явилися російські військові. Наступного дня вони прийшли до будинку з обшуком: оглядали кімнати та підвал, шукали документи на будинок і хотіли пересвідчитися, що Сергій справді його власник і не має стосунку до військових. 15 березня вони прийшли знову.

«Цього разу вони просто сказали: “Нам нужен твой дом», — згадує Оксана.

Про це вона дізналася вже згодом, а на той момент Сергій просто перестав виходити на зв’язок. Спочатку жінка намагалася через знайомих з’ясувати, хто залишився в їхньому районі і чи може хтось дійти до будинку.

18 березня один із місцевих підійшов до двору й кликав Сергія, але ніхто не відповів. Значно пізніше люди, які пережили окупацію, розповіли Оксані, що чули від російських військових: Сергія нібито забрали «на допит».

Через кілька днів сусіди знову прийшли до будинку по воду, але двері їм відчинили вже російські військові. На запитання про господаря вони відповіли, що Сергія «відправили до дружини». Люди вирішили, що він у безпеці. Оксана ж тим часом не знала навіть, чи живий її чоловік.

Пошуки та перші звістки з полону

2 квітня, одразу після звільнення Ірпеня, Оксана знайшла волонтерів, з якими змогла повернутися до додому. У будинку залишилися сліди перебування російських військових — було видно, що вони в ньому жили. Жінка шукала бодай щось, що могло пояснити, що сталося з її чоловіком. Водночас те, чого вона не знаходила, давало надію — у будинку не було крові, слідів пострілів чи інших очевидних ознак того, що Сергія вбили. Оксана поступово перевіряла все: підвал, горище, свердловину, каналізацію, роздивлялася землю у дворі і поруч — чи немає десь свіжої, нещодавно перекопаної ділянки.

«Я обшукувала все. Тут поруч є канал і його перевірила. Це був дуже складний досвід, тому що я не знала, що можу знайти. Все що завгодно. Зараз я про це вже спокійно говорю», — ділиться жінка.

На початку квітня 2022 року Оксана ще майже нічого не знала про практику викрадення російськими військовими цивільних українців. Вона до останнього сподівалася на найпростіше пояснення — можливо Сергій просто десь залишився без зв’язку. 26 квітня їй зателефонували з Національного інформаційного бюро і повідомили, що російська сторона підтвердила Сергія в полоні.

«Для мене це був шок. Як? Чому полон? Навіщо? Він цивільна людина, був у своєму будинку, ніякої загрози не ніс», — згадує вона.

Перша звістка безпосередньо від Сергія прийшла наприкінці серпня 2022 року. Це була маленька записка, написана його рукою: «Живий, здоровий, все добре».

«Я вже розуміла, що таке Росія і що таке полон. Це не факт збереження життя. А тут був лист, написаний його рукою. Для мене це було підтвердженням, що принаймні руки в нього цілі», — говорить Оксана.

Наступна звістка з’явилася 8 січня 2023 року. Жінці зателефонував незнайомий чоловік і сказав, що повернувся з російського полону. Він телефонував їй просто з автобуса після звільнення. У неволі він тривалий час перебував разом із Сергієм, вони багато спілкувалися, подружилися, і Сергій передав йому номер дружини.

Саме після цієї розмови, говорить Оксана, вона вперше по-справжньому повірила, що чоловік живий. Від звільненого вона почула і пояснення того, чому Сергій взагалі опинився в російській неволі.

«Його забрали, щоб він не заважав російським військовим жити в його будинку. А офіційна версія росіян “затриманий за протидію спеціальній воєнній операції”», — росказує Оксана.

За словами Оксани, жодного конкретного обвинувачення Сергію не висунули. За останніми відомостями, які жінці передавали звільнені з полону, критичних проблем зі здоров’ям у нього немає. Колишні полонені розповідали про погане харчування та набряки ніг через те, що ув’язнених змушували тривалий час стояти.

Сергій, ділиться Оксана, говорить про повернення і про те, що хотів би робити після нього. До великої війни майже весь час і гроші забирало будівництво будинку, а тепер він хоче більше подорожувати.

Восени 2025 року жінка отримала від чоловіка лист. З його змісту вона зрозуміла, що за останні два з половиною роки Сергій, найімовірніше, не отримав жодного з її листів. Він запитував, де вона і що з батьками. Оксана відповіла, що повернулася додому, будинок цілий, із батьками все добре і всі на нього чекають.

Життя, яке довелося будувати самотужки

Будинок, через який російські військові фактично забрали Сергія, подружжя будувало багато років. Оксана характеризує чоловіка як людину з «дуже розумною головою і золотими руками». Він знався на електриці та електромонтажі, до повномасштабної війни встановлював кондиціонери, міг сам придумати дизайн меблів і виготовити їх.

Під час будівництва Сергій фактично був виконробом власного дому: організовував роботи й значну частину робив сам. Будівництво забирало багато часу, а Сергій був годувальником родини. Тепер усе, що вони робили разом, Оксана змушена робити сама.

«Чоловік невідомо де і всі мої внутрішні ресурси спрямовані на його пошук», — ділиться жінка.

Тоді, у 2022 році, для родин зниклих чи полонених людей ще не було чіткого алгоритму дій. Оксана згадує, що навіть не одразу дізналася про існування Координаційного штабу. Вона самостійно шукала установи, писала звернення, телефонувала, намагалася знайти звільнених полонених і будь-кого, хто міг знати щось про Сергія. Їй говорили: якщо Росія офіційно підтвердила полон — це добре, тепер треба чекати. Оксана вірила, що це ненадовго.

Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
Фото: особистий архів Оксани

Наприкінці 2022 року вона знайшла Telegram-групу «Цивільні в полоні». Тоді це було місце, де родини цивільних полонених об’єднувалися, обмінювалися інформацією та разом шукали способи домогтися повернення близьких.

«Я розуміла, що точково свого чоловіка не витягну. І кожен із нас самостійно нічого не доб’ється і нічого не змінить. А коли нас багато — це вже досить рушійна сила», — розповідає вона.

Оксана була поруч із самого початку створення організації: виходила на акції, ходила на зустрічі до Координаційного штабу, Офісу омбудсмана та Червоного Хреста.

«Мені потрібно докласти всіх зусиль, які я можу, щоб пришвидшити його повернення. Тоді почнеться інший шлях, інша історія, інші складнощі. Їх треба буде долати. Треба жити», — зауважує жінка.

Сьогодні Сергію 44 роки. Він досі перебуває в російській неволі. Оксана ж працює у благодійному фонді «Цивільні в полоні» та допомагає іншим родинам дочекатися своїх.

Залишилась в окупованому Мелітополі та стала модераторкою інформаційного ресурсу

Початок повномасштабного вторгнення Олександр Николаєнко зустрів у Києві. Його дівчина Яна Суворова залишалася в Мелітополі разом із батьками та молодшою сестрою. Олександр і Яна познайомилися ще до великої війни, коли він приїжджав до батьків у Мелітополь, почали зустрічатися. Як згадує Олександр, спочатку вони не усвідомлювали, наскільки швидко зміниться їхнє життя. За кілька днів до Мелітополя зайшли російські військові.

Життя в окупованому місті поступово змінювалося. Зникав український мобільний зв’язок, закривалися магазини, ставало дедалі складніше отримати інформацію про те, де працює лікар, де можна купити продукти, кому і де видають гуманітарну допомогу.

Одним із каналів, де мелітопольці могли обмінюватися інформацією, став Telegram-чат «Мелітополь — це Україна». За словами Олександра, наприкінці 2022 року та на початку 2023-го він налічував близько 30–40 тисяч користувачів. Головним завданням чату була моральна та гуманітарна підтримка людей. Яна стала його анонімною модераторкою: стежила за повідомленнями, видаляла російських ботів і проросійські дописи.

«Людям треба було продовжувати жити, дізнатися, чи працює якийсь магазин, чи приймає лікар. Коли в місті були вибухи чи стрілянина, люди перевіряли, чи всі живі, чи не потрібна комусь допомога», — пояснює Олександр.

Він і Яна не раз говорили про ризики. На той час в окупованому Мелітополі вже могли затримати людину навіть через підписку на проукраїнський ресурс.

«Я переживав, щоб нічого не сталося. Вони намагалися дотримуватися безпеки: були під нікнеймами, використовували інші SIM-картки, двофакторну аутентифікацію. Я не знаю, як їх вирахували», — говорить Олександр.

Існують різні версії як це сталося, і одна з них про те, що хтось із затриманих міг назвати інших під примусом, адже частина команди знала одне одного особисто і час від часу зустрічалася.

Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
Яна Суворова / Скриншот сторінки в Instagram

Що сталося у ніч зникнення Яни

У ніч на 20 серпня 2023 року Олександр сидів за комп’ютером: щось дивився, переписувався з друзями. Telegram-чат «Мелітополь — це Україна» був відкритий на комп’ютері.

Близько другої-третьої години ночі Олександра раптом викинуло з чату. Спочатку він вирішив, що це якийсь технічний збій. Написав знайомим, які теж були учасниками групи, і майже одразу з чату почало викидати й інших. Олександр почав телефонувати Яні. Дівчина не відповідала.

До ранку у чоловіка з’явилася інформація, що тієї ночі в Мелітополі забрали одразу багатьох людей. Пізніше у російському пропагандистському сюжеті близькі Яни побачили кадри затримань. Приблизно півтора місяця після зникнення дівчини її родина нічого про неї не знала. За різними версіями, Яну Суворову певний час тримали в Мелітополі, а потім вивезли до Бердянська.

Слідство, вирок і боротьба за повернення

На початку 2024 року у Яни з’явився адвокат, і через нього вона почала передавати короткі листи. Просила Олександра та друзів, які залишалися на підконтрольній Україні території, боротися за неї тут.

За словами Олександра, російська сторона інкримінувала Яні участь у так званому «терористичному угрупованні», тероризм та шпигунство. Восени 2025 року російський суд виніс їй вирок — 14 років позбавлення волі. На той момент Яні був 21 рік. Олександр розповідає, що в певний період вона сильно схудла, у неї з’явилися проблеми зі шкірою. Зараз вона перебуває у СІЗО в Таганрозі, у двомісній камері, і дуже чекає на обмін.

«Вона вірить, що колись і на нашій вулиці буде свято. Коли телефонувала, була рада чути все, що тільки можна з вільного світу. Питала про все», — розповідає чоловік.

Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
Адміністраторку каналу «Мелітополь — це Україна» Яну Суворову засудили в РФ до 14 років / Фото: окупаційні джерела

Коли стало зрозуміло, що швидкого вирішення ситуації з Яною не буде, Олександр почав шукати будь-які структури, які працюють із цивільними полоненими. Звертався до Координаційного штабу, розпитував знайомих, куди ще можна передати інформацію. Так він вийшов на ГО «Цивільні в полоні».

Потім почалися інтерв’ю для іноземних журналістів, зустрічі з людьми, які документують російські злочини, акції на підтримку цивільних полонених.

«Усі маленькі кроки колись приведуть до головної мети, якої я прагну. Одне інтерв’ю може допомогти. Розмова з послами, з адвокаційними організаціями теж може. Може допомогти щось одне, а може — все в сукупності», — говорить він.

Від особистого пошуку до об’єднання родин

Сергій Дорохов і Яна Суворова опинилися в російській неволі за різних обставин, але обоє — цивільні, які досі залишаються в полоні. Їхні історії різні, однак проблема для родин одна — домогтися повернення близьких, для яких роками не існує зрозумілого й дієвого механізму звільнення.

Саме пошук такого механізму поступово почав об’єднувати родини цивільних полонених.

Сьогодні Оксана працює у благодійному фонді «Цивільні в полоні» та допомагає іншим родинам. Створення фонду стало логічним продовженням діяльності громадської організації «Цивільні в полоні». ГО зосереджується передусім на адвокації проблеми цивільних полонених, а БФ став додатковим інструментом практичної допомоги самим родинам та людям, які перебувають у російських місцях утримання.

Повернувся з полону, щоб допомагати тим, хто там залишився

Костянтин Давиденко провів у російському полоні понад сім років — з лютого 2018-го до серпня 2025 року. Його звинуватили у шпигунстві, а у червні 2019 року засудили до 10,5 років ув’язнення. Коли Костянтина вивозили з колонії, українці, які залишалися там, просили його після повернення розповідати про них і намагатися домогтися змін.

«Спробуй щось зробити, спробуй про нас розказати. Спробуй розказати наші історії, домогтися якогось рішення, якогось розуміння», — згадує він їхні слова.

І він тоді пообіцяв. Уже наприкінці вересня, коли Костянтин ще перебував у лікарні після звільнення, до нього прийшла засновниця ГО «Цивільні в полоні» Каріна Малахова-Дячук і запропонувала приєднатися до організації. Костянтин погодився не одразу, бо після 7,5 років неволі фактично починав життя наново: його родина не перебувала в Україні, бізнес був зруйнований.

Згодом він приєднався до команди громадської організації, і вони вирішили створити ще один інструмент для допомоги — благодійний фонд «Цивільні в полоні».

Допомогти дочекатися та пережити полон

Роботу фонду Костянтин описує максимально практично. Родинам цивільних полонених допомагають із потребами, які вони не завжди можуть вирішити самостійно: купують теплий одяг дітям, допомагають із дровами, ремонтом житла та підготовкою до зими. В однієї з жінок, чоловік якої перебуває в полоні, забився колодязь — команда фонду приїхала і прочистила його.

Інший напрям — допомога цивільним, місце утримання яких вдалося встановити. За словами Костянтина, якщо людина перебуває у російській пенітенціарній системі і до неї є доступ, існує можливість оплатити придбання продуктів, одягу та засобів гігієни або організувати передачу необхідного через волонтерів. До місць утримання намагаються передавати також листи, ліки і теплий одяг. Але кожна така посилка, кожен крок потребують ресурсів — і людських, і фінансових. І далеко не всім, хто зараз у полоні, можна передати хоч щось.

«По великому рахунку ми не можемо повернути людей додому. Єдине, що я можу зробити практично, — це дати людям шанс по обидва боки просто дожити до цього моменту. Дати можливість родинам дочекатися і дати можливість хлопцям пережити це все», — так чоловік пояснює завдання фонду.

Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
Костянтин Давиденко під час обміну у серпні 2025 року / Скриншот з відео омбудсмана

Ще один напрям роботи фонду — залучення самих родин. Наприклад, Оксана Дорохова, яка спочатку долучилася до команди як волонтерка, сьогодні працює менеджеркою з родинами. Вона підтримує зв’язок із близькими цивільних полонених і координує тих, хто готовий долучатися до роботи фонду. Одні збирають історії родин, інші допомагають вести базу даних із інформацією про людей та потреби їхніх близьких, хтось працює із соціальними мережами.

Окремий напрям — міжнародна адвокація. Історія Яни Суворової стала однією з тих, про які Костянтин розповідає під час міжнародних зустрічей.

«Я говорив про Яну у Парламентській асамблеї Ради Європи, на зустрічі з представниками ОБСЄ, її історія — частина адвокаційної кампанії у Франції. Я не вважаю окрему зустріч чи закордонну поїздку здатною змінити ситуацію. Але це “одна з цеглинок” у значно більшій роботі — постійному нагадуванні про цивільних, яких Росія утримує роками», — впевнений Костянтин.

Паралельно фонд разом з іншими організаціями працює над ідеєю системи, яка супроводжувала б людей не лише під час полону, а й після повернення. Наразі це пропозиція громадських організацій державі, остаточного рішення про створення такого механізму немає.

  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
    Благодійний фонд «Цивільні в полоні» об’єднує рідних бранців і тих, хто вже повернувся з неволі / Фото: Костянтин Давиденко
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
    Благодійний фонд «Цивільні в полоні» об’єднує рідних бранців і тих, хто вже повернувся з неволі / Фото: Костянтин Давиденко
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
    Благодійний фонд «Цивільні в полоні» об’єднує рідних бранців і тих, хто вже повернувся з неволі / Фото: Костянтин Давиденко
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
    Благодійний фонд «Цивільні в полоні» об’єднує рідних бранців і тих, хто вже повернувся з неволі / Фото: Костянтин Давиденко
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
    Благодійний фонд «Цивільні в полоні» об’єднує рідних бранців і тих, хто вже повернувся з неволі / Фото: Костянтин Давиденко
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
    Благодійний фонд «Цивільні в полоні» об’єднує рідних бранців і тих, хто вже повернувся з неволі / Фото: Костянтин Давиденко
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
  • Зображення посту: «Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти

Для Оксани Дорохової ця робота все одно починається з однієї людини — Сергія. Для Олександра — з Яни. Костянтин пам’ятає про людей, які залишилися за ґратами, і працює заради них.

Коли я писала цей текст, я весь час ловила себе на думці, що життя тих, хто чекає, зовні майже не відрізняється від життя тих, у кого в полоні нікого немає. Вони працюють, купують продукти, зустрічаються з людьми, планують наступний день. Але тільки зовні. Усередині них — страшна трагедія, якій немає кінця і яка не дає навіть дихати на повні груди.

Сергій не був удома вже понад чотири роки. Яна — понад три. Костянтин знає, скільки може тривати таке очікування, бо сам повернувся після семи з половиною років неволі.

Ми не можемо прожити ці роки замість них, не можемо відчинити двері камери, але можемо не дозволити собі звикнути до того, що за ними залишаються наші люди.

Не маємо ми звикати.

Читайте також: «Наші ще там». Історія захисника Володимира Майструка та боротьби, яка об’єднує сотні родин



Зроби Точку Сходу своїм джерелом новин у Google

Додати у Google

Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.

Завантажити ще...
Загальнонаціональна
ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
00:00