«Росіяни звинуватили Ірину у шпигунстві та засудили до 15 років ув’язнення»

1 хвилина на читання
Зображення посту: «Росіяни звинуватили Ірину у шпигунстві та засудили до 15 років ув’язнення»

65-річну журналістку з Мелітополя Ірину Левченко російські військові затримали 6 травня 2023 року.

Понад два роки родина майже нічого не знала про місце перебування Ірини та стан її здоров’я. Першого листа від неї близькі отримали лише в серпні 2025 року.

Упродовж цього часу Ірину утримували в різних місцях. А 4 вересня 2026 року російський суд засудив її до 15 років ув’язнення за звинуваченням у шпигунстві.

Її сестра Олена розповіла «Точці Сходу» про пошуки Ірини, труднощі листування та фінансовий тягар, який лягає на родини цивільних бранців.

«Ми нічого не знали про Ірину майже два роки і три місяці»

«На початку повномасштабного вторгнення ми з Іриною жили у Мелітополі, неподалік одна від одної. Ми чули вибухи, бачили, як обстрілювали військовий аеродром за містом, але тоді навіть не уявляли, що війна триватиме так довго. Сестра на той час уже була на пенсії, але продовжувала працювати журналісткою, писала для різних видань. Наприкінці травня 2022 року я виїхала з Мелітополя до Києва, і після цього ми спілкувалися значно рідше, адже в окупованому місті були великі проблеми з інтернетом і телефонним зв’язком. Іноді доводилося спеціально шукати місце, де можна було вийти в мережу. Тому, коли Ірина перестала відповідати, я спочатку не подумала, що сталося щось страшне. Приблизно через тиждень після її затримання я дізналася, що сестру забрали російські військові. Це сталося 6 травня 2023 року. Згодом нам вдалося дізнатися деякі обставини затримання, але після цього інформації про Ірину майже не було».

«Лише в серпні 2025 року ми отримали від Ірина першого листа»

«Ірина написала, що почувається нормально, серйозних проблем зі здоров’ям немає. Але я розумію, що в таких листах багато чого не розкажеш. Вона не могла написати, як її затримували, допитували, що з нею відбувалося протягом цих років. Думаю, про все, що вона пережила, ми дізнаємося лише після її повернення. За листами ми також почали відстежувати, куди її перевозили. На документах були зазначені різні міста: Маріуполь, Донецьк, Краснодар, Сімферополь. 4 вересня 2026 року російський суд засудив Ірину до 15 років ув’язнення за звинуваченням у шпигунстві. Зараз їй 65 років, умови ув’язнення позначаються на здоров’ї. Є проблеми із зубами, волоссям, харчуванням».

Зображення посту: «Росіяни звинуватили Ірину у шпигунстві та засудили до 15 років ув’язнення»
Фото: особистий архів Олени

«Я сиділа в шоці і не знала, з чого починати пошуки»

«Коли Ірину затримали, я не знала, куди звертатися. І це одна з найбільших проблем для родин цивільних бранців. Ти дізнаєшся, що твою близьку людину забрали, і починаєш шукати хоч якийсь алгоритм дій. Знаходиш в інтернеті одну організацію, телефонуєш, тобі радять звернутися до іншої. Там запитують, чи подавали ви певні документи. Виявляється, що ні, і ти починаєш усе спочатку. Не було зрозумілої послідовності дій, якої можна було б просто дотримуватися. Поступово ми звернулися до поліції, Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро та інших установ. Але поки розібралися, куди і що потрібно подавати, минуло понад місяць. І весь цей час ти продовжуєш працювати, займатися повсякденними справами, а паралельно маєш шукати сестру. Ми також вирішували, чи варто публічно говорити про Ірину як про журналістку. Вона була добре відома в Мелітополі, багато років працювала в професії, знала чимало людей у місті та області. Ми розуміли, що росіяни, найімовірніше, і так знають про її журналістську діяльність. Тому вирішили не приховувати цього. Навпаки, почали розповідати про неї саме як про журналістку, яку утримують у російському полоні».

«Вона нагадує мені Чеширського кота»

«Коли мене запитують, яка Ірина за характером, я завжди згадую її усмішку (посміхається). Вона дуже гарна, відкрита, промениста. А ще вона дуже любить котів: постійно їх фотографувала й навіть організувала фотовиставку “Коти прилетіли”. Її показували не лише в Мелітополі, а й в інших містах. Сестра дуже любить свою професію. Коли брала інтерв’ю, їй було недостатньо просто поставити кілька запитань і записати відповіді. Вона хотіла зрозуміти людину, її переживання, реакцію на події. Ірина багато писала про життя Мелітополя, міські свята, різні заходи. Її цікавило не лише те, що відбувалося, а й те, як люди це сприймали та що відчували. Якщо вона бачила, що комусь потрібна допомога, намагалася знайти можливість допомогти або підказати, до кого звернутися. Для Ірини журналістика ніколи не була просто роботою. Вона жила нею постійно. Я часто згадую її саме такою — усміхненою, зацікавленою всім навколо, з фотоапаратом, серед людей. Мені хочеться, щоб інші теж знали її такою!».

Зображення посту: «Росіяни звинуватили Ірину у шпигунстві та засудили до 15 років ув’язнення»
Фото: особистий архів Олени

«Щомісяця ми намагаємося зібрати 15–20 тисяч гривень, щоб підтримувати зв’язок з Іриною»

«Окрема проблема для родин цивільних полонених — гроші. Ми не можемо напряму надсилати листи чи посилки з України до Росії. Тому змушені користуватися допомогою волонтерів за кордоном, зокрема російських волонтерів, які передають листи та необхідні речі ув’язненим. Мені доводиться з ними спілкуватися та підтримувати нормальні стосунки, бо це єдиний спосіб  отримувати листи від сестри і передавати їй хоч щось. Щомісяця ми збираємо приблизно 15–20 тисяч гривень. Ці гроші йдуть на листування, передачі, допомогу волонтерам і поповнення рахунку Ірини. Через перекази та конвертацію валют до неї доходить значно менше, ніж ми відправляємо. І так живуть багато родин цивільних бранців. Ми намагаємося допомагати не лише Ірині. Вона якось попросила знайти родичів однієї жінки, яка перебувала з нею в ув’язненні. У тієї жінки не було чоловіка і дітей, а інші родичі виїхали за кордон і навіть не знали, що вона вже понад рік у полоні. Ми почали їх шукати і зрештою знайшли. Тепер вони можуть листуватися й підтримувати зв’язок».

«Ти живеш у цій події постійно»

«Я беру участь у різних заходах, розповідаю про Ірину, про цивільних полонених. Але розумію, що сама по собі публічність не означає, що людину швидше звільнять. Ми робимо це насамперед для того, щоб про них не забували. Щоб люди в Україні та за кордоном знали, скільки наших цивільних досі перебувають у російських тюрмах і що переживають їхні родини. Із цивільними полоненими ситуація особливо складна. Їх не можна обмінювати за таким самим принципом, як військовополонених. Ми залежимо від того, чи погодиться російська сторона когось відпустити. Для родини полоненої людини немає такого моменту, коли можна просто відволіктися і забути про те, що сталося. Ти постійно чекаєш на лист. Думаєш, що написати у відповідь. Переживаєш, чи не написала чогось зайвого, чи не викреслить цензор якісь слова, чи взагалі передадуть твого листа. Це не якась погана подія, яку ти пережила, поплакала і поступово залишила позаду. Ти живеш в цьому постійно. Ми дуже чекаємо на Ірину. Я не знаю, у якому стані вона повернеться і скільки ще доведеться чекати. Але ми продовжуємо робити все, що можемо!».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.



Зроби Точку Сходу своїм джерелом новин у Google

Додати у Google

Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.

Завантажити ще...
Загальнонаціональна
ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
00:00