«У катер попала ракета. Володю не знайшли»: як дружина зниклого безвісти моряка стала голосом сотень родин

На початку повномасштабного вторгнення 28-річний військовий моряк Володимир Ляшко проходив службу в Одесі. Він був старшиною ІІ статті та командиром команди бойового управління на одному з військових катерів.

Його дружина Світлана в той час перебувала у батьків на окупованій частині Херсонщини. Вона була вагітна їхньою першою дитиною.

У травні 2022 року російська ракета влучила в катер, на якому служив Володимир. Відтоді минуло понад чотири роки. За цей час Світлана народила сина, пережила окупацію, шукала чоловіка через звільнених полонених, їздила до Туреччини на міжнародні зустрічі та створила громадську організацію, яка сьогодні об’єднує понад сотню родин військовополонених і зниклих безвісти.

Про пошуки чоловіка, життя в очікуванні та боротьбу за повернення українських полонених і зниклих безвісти Світлана розповіла «Точці Сходу».

Зникнення за кілька днів до народження сина

24 лютого 2022 року Світлана прокинулася від вибухів і спочатку не могла повірити, що почалася війна.

«Я почула перші вибухи і побігла до ванної кімнати дивитися, чи не вибухнув бойлер або котел. Я перебирала будь-які варіанти — тільки не війну», — згадує Світлана.

Вона одразу почала телефонувати чоловікові — плакала, кричала й не знаходила собі місця. Натомість Володимир говорив спокійно та впевнено. Лише повідомив, що почалася війна.

Після цієї розмови зв’язок на певний час зник, згадує Світлана. Втім, уже ввечері подружжю вдалося поговорити знову.

Володимир розповідав лише, що патрулює море поблизу Одеського порту і що з ним усе гаразд. Про бойові завдання не говорив ніколи, але майже щодня телефонував або писав дружині, запевняючи, що все добре.

«Він жодного разу не сказав мені, що йде на якесь завдання. Думаю, він свідомо мене беріг. Я була вагітна, і він більше хвилювався за мене, ніж за себе», — говорить Світлана.

Зранку 7 травня 2022 року Володимир написав дружині повідомлення. Тоді воно нічим не відрізнялося від десятків попередніх: коротке запевнення, що з ним усе гаразд.

За кілька годин російська ракета влучила у військовий катер, на якому він служив. Судно затонуло. Трьох моряків вдалося врятувати, ще п’ятеро, серед яких був і Володимир, зникли безвісти.

У той момент Світлана ще не знала, що сталося з чоловіком. За кілька днів вона мала народити сина, тому рідні вирішили не повідомляти їй про трагедію.

Втім, навіть не знаючи правди, Світлана весь цей час жила в тривозі. Вона добре пам’ятає 10 травня, коли на російському телебаченні вийшов сюжет про українських моряків, які нібито потрапили в полон.

«Я побачила дуже високого хлопця у синій формі і подумала, що треба подзвонити Володі, сказати про цей сюжет. Можливо, він знає, хто ці хлопці. Я набирала його номер, але зв’язку вже не було», — пригадує жінка.

Лише після народження сина, 16 травня, Світлана дізналася, що її чоловік вважається зниклим безвісти. Вона досі не знає напевно, чи був серед тих моряків на російському відео Володимир, але іноді їй здається, що це саме так.

Виїзд з окупації

Перші місяці після зникнення чоловіка Світлана провела в окупації. У липні 2022 року вона разом із двомісячним сином Мироном та сестрою вирішила виїхати на підконтрольну Україні територію.

Маршрут мав пролягати через тимчасово окупований Крим, Росію, країни Балтії та Польщу. Проте дістатися навіть до півострова їм не вдалося. На одному з блокпостів російські військові без пояснень відмовили у проїзді. Перевізник поїхав далі, а Світлана, її сестра та двомісячний Мирон залишилися посеред дороги просто неба.

«Росіяни на блокпості над нами просто посміялися та сказали: “Возвращайся назад”. Ми просто йшли трасою в бік Нової Каховки. Я несла дитину на руках. Не знали, що робити далі», — згадує жінка.

Тоді врятувала випадковість. Дорогою їх помітили кримські татарки. Вони вмовили водія одного з мікроавтобусів підвезти Світлану з немовлям додому.

Через місяць, 16 серпня, жінка наважилася на другу спробу. Цього разу родина вирушила у бік Запоріжжя.

«Нас довго перевіряли. А потім почалися обстріли, і колону дуже швидко погнали вперед», — згадує Світлана.

Тоді вона все ще не знала, де перебуває її чоловік і що насправді сталося того дня в Чорному морі.

Від особистої трагедії до спільної боротьби

Після виїзду з окупації Світлана почала збирати будь-яку інформацію про Володимира. Спочатку долучилася до громадської організації «Об’єднані морем», яка об’єднувала родини військових моряків. Спілкувалася зі звільненими з полону військовими, збирала свідчення та відомості про місця утримання українців у Росії.

У 2024 році ці пошуки привели Світлану туди, куди вона ніколи не планувала їхати, — до Туреччини.

Одного дня їй написала громадська діячка зі Стамбула, кримська татарка Алія Усенова. Вона натрапила на сторінку Світлани в Instagram і запросила долучитися до акції на підтримку українських військовополонених.

«Спочатку мені було страшно. Я боялася їхати до східної країни, культури якої не знала. Але потім подумала, а що мені втрачати? Хто, як не я?», — ділиться думками Світлана.

Разом із мамою військового моряка та ще однією дружиною військовополоненого Світлана поїхала до Стамбула. Там відбулися її перші зустрічі з дипломатами, представниками кримськотатарської діаспори та громадськими діячами, які підтримували Україну.

Саме під час цієї поїздки Світлана усвідомила річ, яка згодом змінила всю її діяльність. Вона побачила, наскільки сильним може бути співчуття людей, які ніколи не жили під обстрілами й не переживали війну на власному досвіді.

За словами жінки, турки дуже гостро реагують на історії родин, які роками чекають на своїх близьких із полону. Вона згадує, як під час однієї із зустрічей її співрозмовник не зміг стримати сліз.

«Він сидів, плакав і думав, що ще може зробити для нас. Це була людина, яка ніколи не бачила війни, але намагалася допомогти»,— наголошує Світлана.

Під час міжнародних зустрічей Світлана зрозуміла: говорити потрібно не лише про свого чоловіка, а й про всіх військовополонених, зниклих безвісти та тих, чиї тіла досі чекають на повернення додому.

Так її особиста історія набула нового сенсу. Світлана очолила громадське об’єднання «Слідами тих, кого чекають». За рік роботи організація провела десятки зустрічей в Україні та за кордоном. Родини військовополонених і зниклих безвісти побували у Польщі, Швеції та Туреччині, де розповідали свої історії дипломатам, громадським діячам і міжнародним партнерам.

Особливе місце в цій роботі посіла Туреччина. Світлана каже, що такі зустрічі дають родинам відчуття, що про їхніх близьких не забувають.

Сьогодні під час міжнародних поїздок до таких зустрічей дедалі частіше долучаються звільнені військовополонені. Вони розповідають про пережите в російських місцях утримання, психологічний тиск, тортури та умови, в яких роками перебувають українські бранці.

«Ми бачимо там підтримку. І не лише на словах. І хоча результати перемовин ми не завжди бачимо одразу. Але коли люди готові слухати і діяти, це вже означає, що наша робота недаремна», — говорить Світлана.

Найважчі моменти — це коли тривожне очікування перетворюється на страшну звістку, каже Світлана. Родини постійно перевіряють базу невпізнаних тіл, шукають можливі збіги, звертаються до слідчих і чекають на результати ДНК-експертиз.

За словами жінки, лише за останні півтора місяця в організації підтвердили близько п’ятнадцяти збігів за ДНК. Усі ці тіла були повернуті до України під час репатріаційних заходів.

«Це дуже багато. Але навіть у таких випадках родина нарешті отримує відповідь і може поховати людину вдома», — вважає Світлана.

Що відомо про Володимира?

Попри роки пошуків, достовірної інформації про Володимира досі небагато. За весь час Світлана не отримала від нього жодного листа чи телефонного дзвінка.

Першу звістку вона почула лише навесні 2025 року від звільненого українського військового. Виявилося, що той бачив Володимира ще наприкінці 2023 року в одній з колоній.

Чоловіків на 10 хвилин помістили до однієї камери.  Розмовляти було заборонено. Увесь цей час вони просто стояли поруч із опущеними головами. Але військовий добре запамʼятав Володимира і пізніше впізнав його по фото.

Після цього родина не отримувала про нього жодних підтверджених відомостей. Лише повідомлення від звільнених, які чули ім’я та прізвище Володимира на повірці в одній із колоній в Мордовії.

«Я більше не прошу – я вимагаю»

Світлана каже, за ці роки вона змінилася більше, ніж могла собі уявити. Жінка добре пам’ятає себе у 2022 році, після того, як дізналася про зникнення чоловіка.

«Я дуже сильно “їхала головою”. Не сприймала те, що відбувається. Не вірила. Мені хотілося бігти, кричати. Я постійно плакала і не могла взяти себе в руки».

Вибратися з цього стану допоміг маленький син Мирон. Якщо раніше, ділиться Світлана, вона могла просити про допомогу та багато плакала, то згодом навчилась вимагати. Але ці зміни їй не до вподоби. Адже війна зробила її жорстокішою, ніж вона була раніше.

Водночас Світлана переконана: коли Володимир повернеться додому, він також буде іншою людиною.

Жінка впевнена, що суспільство не може залишати родини військовополонених і зниклих безвісти сам на сам із їхньою боротьбою і особливо болісно говорить про військових, які потрапили в полон ще у 2014 році, і про яких нині майже не згадують.

«Нам усім здається, що біда завжди трапляється з кимось іншим. Але війна вже давно довела, що це не так», — запевняє жінка.

Історія Світлани і Володимира жорстока, але вона не  тільки про біль. Вона про силу, яку українці не «замовляли», але отримали.

Парадокс війни у тому, що вона намагається зламати людей, знецінити життя, відібрати майбутнє. Росія намагається стерти українців окупацією, страхом, полоном, вбивством, але натомість зʼявляються люди, які знаходять сили чинити опір ще сильніше.

Читайте також: «Він знає, що ми боремося за нього». З полону повернули шістьох героїв «Точки Сходу»

---

---