Влад Сентяков писав книгу у полоні — російський інспектор спалив 220 сторінок рукопису

Захисник Маріуполя Влад Сентяков пережив бої, поранення, «Азовсталь» і російський полон. У нелюдських умовах він продовжував творити: писав вірші на стінах бараків, створював прозу та музику для побратимів. Його рукописи нищили, за творчість карали, але це не зупинило його.

Історія Влада — про силу слова, яка допомагає вистояти навіть у найважчих обставинах.

Флорист у Національній гвардії

Влад Сентяков народився у Харкові у 2001 році. Після школи вступив до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на «Юриспруденцію». Тоді він ще не мав нічого спільного з військовою справою й не думав, що пов’яже своє життя з армією.

Втім, в університеті Влад провчився лише рік. Каже, одного дня просто зрозумів, що це не його шлях, перестав ходити на навчання, взяв паузу та пішов працювати.

«Працював я флористом у нічному магазині або в інших нічних магазинах, де більшість часу перебував один та міг займатися творчістю. Раніше я писав багато пісень російською мовою, що зараз не актуально», – пригадує він.

Влад розповідає, що його творча діяльність розпочалася у 16 років. Тоді він почав писати книгу, але так і не завершив задум. Коли почав працювати флористом, знову з’явилися час та натхнення.

«Я змальовував персонажів із реальних людей. Це були знайомі або друзі, або просто незнайомці, які запам’ятовувалися своєю екстравагантністю. Писав по декілька глав, але далі не йшло… Повертався через місяці до рукописів, але завершити нічого не вдавалося», – говорить Влад.

А далі життя повернулося неочікувано. Влад потрапив до армії. У 2020 році йому прийшла повістка на строкову службу. Хлопець виявив бажання потрапити до лав Національної гвардії України, і йому надали змогу обрати місце служби: Слов’янськ чи Маріуполь. Влад обрав столицю Приазов’я.

«Це місто мало розвиток. Нагадувало Харків, тільки з морем», – говорить Влад.

Майже одразу після курсу молодого бійця Влад став черговим роти та ходив у патрулі. Але бути строковиком означало менше прав і свободи, ніж у бійця-контрактника. Тому харків’янин у квітні 2021 року вирішив пов’язати своє життя з армією, а саме з маріупольською частиною 3057, що базувалася на проспекті Нахімова.

Армійський стиль життя, тренування та інші завдання трохи знизили його творчі пориви. Про книгу довелося забути, лише написав декілька пісень. А далі трапилося те, що повністю перевернуло життя Влада. Поет та флорист опинився в епіцентрі бойових дій під час оборони Маріуполя.

«Думав, ми залишимося в “Азовсталі” назавжди»

Початок повномасштабного вторгнення Влад пам’ятає у деталях. 23 лютого 2022 року він виконував обов’язки чергового. Наступного дня о третій години ночі йому зателефонував командир та наказав підняти весь склад частини. Тоді стало зрозуміло, що це не тренування, а справжня бойова тривога.

«З 4 години я видавав спорядження: засоби особистого захисту та автомати. Мені казали, що я залишаюся на охороні частини, а в останній момент довели, що їду на бойовий виїзд також. Тому мені залишилася каска, яка не застібається, та найгірший бронежилет», – говорить Влад.

Згодом його роту направили в район Старого Криму, де треба було стримувати ворожий наступ. Там їм доводилося змінювати позиції декілька разів, але вони все одно потрапили під ворожий обстріл.

«По нам стали працювати артилерія та танки. Я отримав поранення: багато уламків у ноги та відірвало великий палець на лівій руці. Ходити не міг. Був у трьох шпиталях у Маріуполі, і останній раз 12 березня мене евакуювали на “Азовсталь”», – говорить Влад.

Нацгвардієць каже, що ходити він зміг лише через певний час, але рука залишалася непрацездатною. Після поранення він міг лише доглядати за важко пораненими побратимами та займатися прибиранням у бункері.

16 травня 2022 року Влад вийшов у полон. Отримати такий наказ для нього було приголомшливо.

«Важко сказати, що я відчув. Я думав, що ми залишимося в “Азовсталі” назавжди. Нас міцно обстрілювали з артилерії та літаків. Коли тільки вийшли, я не міг сказати, як було б краще», – каже Влад.

Вірші на стінах Оленівки

Першим місцем утримання Влада стала Оленівська колонія. Спочатку він намагався просто відпочити. Спав настільки, наскільки це було можливо в умовах повної антисанітарії, голоду та переповненого бараку.

«Я спав просто в коридорі в багнюці у вологому одязі. Погода була дощовою та холодною. Я бачив, як люди втрачали свідомість від голоду. Їжі було дуже мало, і вона була гаряча, тому потрібно було швидко її з’їсти», – говорить Влад.

Але навіть у таких умовах він продовжив творити. Захисник Маріуполя знайшов цвях та закарбовував поетичні рядки та короткі повісті прямо на стінках бараку. Деякі з них мали патріотичний або гострополітичний сенс чи були нарисами з життя у неволі. Спочатку ці рядки були російською мовою. Влад показував їх побратимам, які високо оцінили його творчість.

«Також записи на стінах пережили три обшуки. Усіх несподівано виганяли з бараку та шукали заборонені речі. Можливо, інспектори не звертали увагу на написи, але їх було складно не помітити», – говорить Влад.

1 серпня 2022 року частину захисників Маріуполя етапували в Горлівську колонію. Цей період Влад згадує як початок «жорстких часів».

«Якщо в Оленівці били тільки в ДІЗО, то в Горлівці почали бити в перший день. Була “прийомка”, після якої всі були сині та червоні. Я почув, як перший хлопець випригнув із автоказа і почав кричати від болю. Тоді стало зрозуміло, що це “попадос”, – говорить він.

Похід у столову також супроводжувався побиттям, але там було трохи більше їжі, ніж в Оленівці. Це був єдиний «плюс». В іншому інспектори тренувалися у вигадуванні покарань. Військовополонених карали за незнання російських пісень, інколи били без формальних причин.

Влад шукав спосіб реалізувати свій творчий потенціал та відволіктися від жахливої буденності. У цьому йому допоміг випадок.

Адміністрація колонії наказала, щоб у кожному бараку був «нічний днювальний». Це людина, яка мала зустрічати інспекторів під час нічних перевірок, знати, скільки людей де перебуває, та вміти чітко відповідати на запитання. Спочатку військовополонені ставали на цей пост по черзі, але згодом вимагалося, щоб це була постійна людина. Влад проявив ініціативу і зайняв цю відповідальну посаду на четвертий день перебування в Горлівці.

«Інколи це допомагало уникати загальних покарань. Наприклад, коли приходили інспектори вдень і змушували весь барак присідати. У мене був сон. Але вночі теж усе залежало від їхнього настрою: могли індивідуально “покачати” і зробити взагалі різне. Окремо до мене були питання, коли хтось під час перевірки йшов у туалет», – говорить Влад.

Завдяки посаді «нічного днювального» він мав доступ до паперу та олівця. Це дало змогу писати вірші. Влад пригадав рядки, створені в Оленівці, і писав нові.

«Я показав нашому завгоспу. Йому сподобалося, і він зробив блокнот для моїх віршів із зшитих паперів. Вийшов невеличкий зошит 14 см на 8 см. Писав туди все, що приходило в голову», – розповідає Влад.

Одного разу він дав почитати зошит товаришу, але його забрали під час обшуку. Після цього у поета почалися проблеми.

«Вночі прийшов інспектор і почав ставити мені питання. Там були вірші патріотичного сенсу. Наприклад, фраза про те, що мені не подобається співати чужий гімн, але доводиться. Я сказав інспектору, що так і є. Я не порушую режим, я реально знаю та співаю гімн РФ, хоч цього не хочу. Інспектор мені сказав, що знає гімн України краще за мене та нічого не говорить про це», – ділиться Влад.

Рукопис, який не пережив обшуків

Крім віршів, Влад взявся за прозу. Зародилася ідея створити оповідання, яке б максимально відволікало від тюремної буденності, але містило певні посилання на життя у полоні. Наприклад, герой мав кошти, але не міг нічого купити і постійно хотів курити. Так почала писатися книга «Фотополювання».

У центрі сюжету був фотограф-фрілансер Чарлі, який хворів на біполярний розлад.

«Я писав по 8–10 сторінок уночі та ставив собі завдання. Створював сюжет так, щоб дивувати себе. Було написано 220 сторінок, а прочитало їх близько 80 людей. Але одного разу прийшов інспектор і побачив мій рукопис», – пригадує Влад.

Твір не мав політичного окрасу, але інспектор спалив знайдені сторінки та пригрозив приходити з обшуками щодня, якщо Влад не знищить свою повість. Щоб не наражати на небезпеку товаришів, автор спалив решту твору самостійно.

«Мої читачі та всі, хто були в курсі ситуації, були в шоці. Вони розуміли, як мені неприємно було це робити. Але я написав на двох аркушах коротке завершення “Фотополювання” у стислому вигляді та дав охочим. Всі були вражені несподіваним завершенням», – каже Влад.

За фінальною задумкою це мала бути одна книга з семи, які відображали б Сім смертних гріхів людства, але створити її йому не судилося.

«Концерти» в темряві бараку

Творча особистість проявляється у всьому. Влад не лише писав вірші та прозу, але й влаштовував музичні концерти для побратимів.

«Я не дуже вмію співати, але люблю. На волі я створював пісні на відомі мелодії чи біти. Але в Горлівці я почав вигадувати пісні повністю і разом з одним побратимом з “Азову” (який досі у полоні, тому його ім’я не можу називати) ми знайшли спільний стиль. І створювали музичний альбом у форматі підліткового сторітелінгу про кохання. Ми експериментували зі стилями, писали як реп, так і альтернативу. Спочатку кожен по куплету, а потім цілі пісні разом», – каже Влад.

Коли з’являлася можливість і хлопці могли співати в повній темряві на другому поверсі бараку, Влад також виконував свої пісні. Він каже, що в Горлівській колонії це було дуже небезпечно. Розгорнути «концертну діяльність» дозволив переїзд у Торецьку колонію, де режим був м’якшим, а інспектори майже не заходили в приміщення.

«Однак там ми тривожилися через наявність у бараку донощиків та тих, хто хотів перейти на бік росіян. Коли влаштовували концерт, ставили біля дверей людину, яка попереджала про появу небажаних гостей», – говорить Влад.

Бійськ: найважчий етап полону

У грудні 2024 року розпочалися етапи до Росії. Владу Сентякову не пощастило – його відвезли до СІЗО міста Бійськ (Алтайський край), що стало одним із найскладніших випробувань.

«Там була просто дупа. Не хочу навіть згадувати. По-перше, камерна система. По-друге, жорстокі побиття. Була думка, що мене шість діб везли потягом в інший бік від дому і можуть десь загубити. Почалися панічні атаки, тижнями тряслися руки», – розповідає Влад.

Лише у середині квітня 2025 року ставлення до українців у Бійську дещо покращилося. Влада та інших перевели в іншу камеру з кращими умовами і стали менше бити. Щоб підтримати себе та не забути свої твори, Влад ходив камерою по пів години на день і прокручував у голові те, що створив.

Несподівано його перевели в іншу камеру, де дали одяг без дірок і почали краще годувати. Це був процес підготовки до обміну. За цей час мали зійти всі синці, але факт зламаного за два тижні до повернення в Україну носа приховати було важко.

«Нам ніхто не казав, що це обмін. Думали, що знову етап у нове місце, бо різні процедури, як фотографування та запис відео про відсутність претензій, інколи також проводять. Ми дуже хвилювалися, але через дві доби опинилися в Білорусі. Потім приїхали в Чернігів», – говорить Влад.

Захисник Маріуполя повернувся 19 квітня 2025 року.

Після повернення — Київ, кохання і нова справа

Зараз Влад перебуває на етапі звільнення з війська. Понад пів року йому знадобилося для фізичної реабілітації. Хлопець жартує, що за цей час встиг побувати в санаторіях та лікарнях України більше, ніж за все життя.

«Мені зробили 9 невеликих операцій. Видалили ще один суглоб з ампутованого пальця, лікували геморой, загалом було сильне виснаження організму», – говорить він.

Також у житті захисника Маріуполя з’явилося кохання. Через місяць після повернення він познайомився з дівчиною, яка зараз є його нареченою. Для неї Влад записав декілька пісень. Але його творчість не лише лірична.

«У Торезі я створив пісню “Вистоїмо”, і вже записав її у студії. Також на YouTube є відео з мого обміну, де як музика звучить мій трек, проспіваний штучним інтелектом», – розповідає Влад.

Зараз хлопець мешкає у Києві. Він каже, що вирішив завершити військову кар’єру та перейти до цивільного життя. Разом із побратимами він заснував компанію з 3D-сканування та друку і бачить себе в цьому напрямку. Це вимагає багато сил, але це саме те, чим він хоче займатися.

«Я маю бажання щось писати, але не вистачає часу. Єдине, що можу сказати: моє життя поділилося на те, що було до полону, і те, що після. З минулого життя спілкуюся мало з ким. Інколи можу з кимось списатися, але вони або живуть за кордоном, або зайняті своїми справами. Зараз я розумію, що багато проблем цивільного життя – це зовсім не проблеми. Наприклад, хтось не може скласти іспит. Хіба це проблема? Проблема – просити дозволу сходити в туалет. А зараз перед більшістю відкритий цілий світ, і можна робити що завгодно», – говорить Влад Сентяков.

Автор матеріалу: Олександр Гуділін 

Читайте також: «Юру катували струмом та засудили на 14 років»

---

---