«Я наказую тобі повернутися живим»: як родина незаконно засудженого захисника Маріуполя бореться за його повернення
«Я тобі наказую повернутися живим», — сказала Юлія Ростовська чоловікові під час їхньої останньої зустрічі в оточеному Маріуполі. Він вижив, але вже п’ятий рік залишається в російському полоні. За цей час окупаційний суд засудив прикордонника Сергія Ростовського до 27 років ув’язнення за сфабрикованим звинуваченням, а його дружина стала голосом не лише для нього, а й для сотень інших військовополонених, яких Росія незаконно утримує за ґратами.
Як війна змінила життя її родини, чому вона бореться не лише за чоловіка, а й за сотні інших військовополонених та що сьогодні відомо про незаконно засуджених захисників Маріуполя — Юлія розповіла «Точці Сходу».
Початок війни та поранення
Вранці 24 лютого 2022 року штаб-сержант Державної прикордонної служби України Сергій Ростовський перебував на службі в Маріуполі, а його родина — дружина Юлія, син Роман та донька Аделіна — прокинулися в тому ж місті від перших вибухів. Близько обіду Сергій зателефонував дружині й сказав, що за нею та дітьми приїде його батько і відвезе їх до центру міста, де тоді було трохи безпечніше. Дорогою вони бачили довгі черги біля банкоматів і магазинів, а згодом із кожним днем людей на вулицях ставало дедалі менше — почалися запеклі бої за Маріуполь.
На початку березня в оточеному росіянами місті зникли світло, теплопостачання, газ і зв’язок, артилерійські удари ставали дедалі ближчими, і після одного з таких масованих обстрілів родина ледве вціліла.
«У квартиру прилетіло. Усі впали на підлогу, зверху сипалося скло. Мама кинула мені на руки дитину, ми вибігли в тамбур між квартирами, накрилися чимось і просто рахували вибухи», — згадує Юлія.
Із Сергієм зв’язку вже не було, але в середині березня він зміг знайти дружину та дітей. Юлія пам’ятає той день до найменших дрібниць. Вони перебували в укритті, вона сиділа на «умовному» ліжку в футболці й капцях, коли хтось відчинив двері й гукнув:
— Хто тут Ростовська? До вас військові прийшли.
Сергій приїхав лише на кілька хвилин. Разом із побратимами він привіз дітям яблука, продукти та трохи необхідних речей. Юлія міцно його обійняла.
«Я так бігла до нього, що один капець загубила дорогою. Я сказала: “Я тебе не прошу! Я тобі наказую повернутися живим”», — говорить вона.
Наказ Сергій виконав лише наполовину. Він залишився живим, але 24–25 березня 2022 року дістав множинні осколкові поранення обох ніг. Про це Юлія дізналася вже після того, як разом із дітьми змогла вирватися з оточеного Маріуполя й дістатися до знайомих в Олександрії. Однієї ночі, близько другої години, їй надійшло повідомлення від чоловіка: «Кохана, я тебе люблю». Юлія одразу почала телефонувати, але зв’язок уже був недоступний.
27 років ув’язнення за сфабрикованим звинуваченням
Наприкінці квітня 2022 року, коли родина вже перебувала в Німеччині, Юлія дізналася, що Сергій потрапив у російський полон. Згодом звільнені військовополонені повідомили, що проти нього російська сторона відкрила кримінальну справу. Сергія звинуватили в навмисному розстрілі подружжя цивільних — Шувалових.
У березні 2023 року Юлія вперше побачила чоловіка на відео зі сфабрикованого російського «слідчого експерименту».
«Він був дуже худий. Кілограмів шістдесят, мабуть. Хоча до цього важив понад сто десять», — ділиться жінка.
На записі Сергій «зізнавався» у злочині, якого, впевнена Юлія, не вчиняв: коли загинули Шувалови, Сергій перебував у шпиталі з простріляними ногами.
Восени 2023 року окупаційний суд засудив захисника Маріуполя до 27 років позбавлення волі.
Відтоді звісток небагато. Юлія знає, що після вироку її чоловіка змусили опанувати професію швачки й працювати в колонії. Час від часу їм вдається передавати один одному листи. В одному з них Сергій коротко написав про себе: «Нового нічого немає. А все, що старе, іноді дає про себе знати». Юлія впевнена, що він говорить про наслідки осколкових поранень, які досі його турбують.
«Тепер я і мати, і батько, і голова родини»
Навесні 2022 року Юлія разом із дітьми виїхала до Німеччини. Там вони живуть і сьогодні. За чотири роки життя на чужині війна триває для них уже не вибухами, а щоденними труднощами — вчитися жити без Сергія та продовжувати боротися за його повернення. тарший син Роман у німецькій школі зіткнувся з булінгом з боку російськомовних дітей. За словами Юлії, вони нишком провокували його: ображали, кидали в нього речами. Хлопець намагався захищатися, але саме через це адміністрація школи почала викликати матір на бесіди і зрештою школу довелося змінити. Сьогодні Роман навчається в іншому закладі, займається кікбоксингом, має друзів серед українців і поступово адаптується до життя в Німеччині. Але, каже Юлія, є речі, які нічим не компенсуєш.
«Йому дуже не вистачає батьківської руки. Сергій допомагав йому з навчанням, підтримував у всьому. Зараз син дорослішає, йому шістнадцять, подобаються дівчата, а поруч немає чоловіка, який міг би підказати, підтримати, дати пораду», — ділиться Юлія.
Ще більшим випробуванням стали зміни у здоров’ї молодшої доньки Аделіни. Коли родина виїхала з Маріуполя, дівчинці було лише півроку. Наприкінці 2022-го Юлія почала помічати, що донька розвивається інакше, ніж очікувалося: не говорить, не реагує так, як інші діти її віку. У 2023 році лікарі діагностували у дівчинки розлад аутистичного спектра із затримкою мовлення, а ще через рік — цукровий діабет першого типу. Чи пов’язані ці діагнози зі стресом, пережитим у Маріуполі, Юлія достеменно не знає. Але переконана, що пережите не могло минути безслідно.
Зараз Аделіні пʼять років, кілька разів на тиждень вона займається з логопедом та іншими спеціалістами. Лікування, інсулінова підтримка, необхідні обстеження повністю забезпечує система охорони здоров’я Німеччини.
За ці роки змінилася і сама Юлія.
«Спочатку було дуже багато сліз. Потім розпач. Потім гнів. А зараз всередині просто порожнеча. Я і мати, і батько, і лікар, і бухгалтер, і юрист, і економіст. Усе на світі», — із сумом говорить жінка.
Найважче, зізнається вона, – не побутові труднощі, а відсутність людини, якій можна просто розповісти про свій день. Попри все Юлія не дозволяє собі жити лише очікуванням. Вона вивчила німецьку мову, навчилася самостійно вирішувати всі питання і продовжує будувати плани.
Як з’явилася громадська організація «КОРДОН»
Коли Юлія познайомилася із Сергієм, вона знала лише, що він служить у Державній прикордонній службі. Але чим саме живуть прикордонники, як влаштована їхня служба, що входить до обов’язків її чоловіка, тоді Юлію майже не цікавило. Розбиратися довелося вже після того, як Сергій разом з іншими захисниками Маріуполя потрапив у полон.
У 2022 році Юлія стала адміністраторкою групи родин військовослужбовців 1 прикордонного загону. Разом вони почали шукати рідних тих, хто після боїв за Маріуполь потрапив у полон або зник безвісти. Люди знаходили одне одного через знайомих, соціальні мережі та спільні чати, збирали списки, обмінювалися інформацією, писали звернення і намагалися зробити так, щоб про полонених прикордонників не забули. У Києві та інших містах з’явилися банери із закликом повернути бійців 1 прикордонного загону з російського полону.
За рік родини об’єдналися з близькими військовослужбовців 23-го загону морської охорони, які також захищали Маріуполь. І так у 2023 році з’явилася громадська організація «КОРДОН».
Одну з перших великих акцій провели у 2023 році на Майдані Незалежності. До неї долучилися близькі військовослужбовців різних підрозділів, які боронили Маріуполь. Юлія приїхала з Німеччини і стала ведучою акції. Родини вийшли з портретами полонених, прапорами й димовими шашками. Вони зверталися до української влади, міжнародних організацій та іноземних держав із вимогою докласти більше зусиль для повернення захисників Маріуполя.
Згодом представниці «КОРДОНУ» почали брати участь у заходах за кордоном. Вони зустрічаються з політиками, дипломатами, правозахисниками, представниками міжнародних організацій і щоразу нагадують про українських військовополонених та зниклих безвісти.
У березні 2026 року Юлія офіційно стала головою цієї громадської організації. Сьогодні вона об’єднує близько трьохсот людей. Серед них не лише родичі тих, хто досі перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти, але й звільнені військовослужбовці.
Юлія говорить, що після повернення додому майже ніхто не залишає «КОРДОН». Колишні полонені продовжують брати участь у роботі організації, підтримують родини, долучаються до зборів, переглядають фотографії зниклих безвісти й намагаються впізнати тих, кого могли бачити в місцях утримання.
«Мене дуже гріє, що після звільнення, хлопці залишаються з нами. Після кожного обміну всі на зв’язку, всі підтримують одне одного», — із захопленням каже Юлія.
П’ятий рік без повернення
Окрема категорія військовополонених, за яких бореться ГО «КОРДОН», — українські захисники, яких Росія незаконно засудила до тривалих термінів ув’язнення. Серед них і Сергій Ростовський. За словами Юлії, за час повномасштабної війни відбулося лише кілька обмінів, під час яких повертали незаконно засуджених військовополонених з Маріупольського гарнізону. Серед Маріупольських прикордонників — шестеро незаконно засуджених, деякі з них отримали довічні терміни.
Водночас Юлія наголошує, що родини військовополонених мають постійну комунікацію з Державною прикордонною службою України. Представники ДПСУ та підрозділу супроводу військовополонених залишаються на зв’язку, регулярно зустрічаються з родинами й допомагають вирішувати проблемні питання. Водночас питання повернення незаконно засуджених українських військовополонених, переконана Юлія, потребує окремого механізму. Саме тому родини закликають українську владу, Координаційний штаб та всі структури, залучені до обмінного процесу, знайти дієві рішення для їхнього повернення.
«П’ятий рік діти живуть без батьків, матері — без дітей, дружини — без чоловіків. Це поламані долі. І після повернення нам буде дуже важко знову стати родиною, тому що за ці роки ми стали чужими одне для одного. Це неправильно, коли говорять: у них там жах, а ви тут живете. Ні. Ми тут також живемо в жаху. Просто в нас постійний вир подій: діти, справи, проблеми, які треба вирішувати. Але ми теж проходимо крізь пекло. І хочеться, щоб це пекло нарешті закінчилося».
Запрошуємо долучитися до підтримки «Точки Сходу» та стати частиною нашої медійної спільноти. У нашій монобазі є різні формати регулярної або разової підтримки. Кожен внесок допомагає нам і надалі розповідати історії про війну, людей та український Схід.
Обирайте свій формат підтримки — за посиланням.
Читайте також: «Війна згуртувала нашу родину». Як рідні полонених та зниклих безвісти під Бахмутом об’єдналися заради їхнього повернення
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
