«Не забудьте про нас»: історії українок, які пережили російський полон

1 хвилина на читання
Зображення посту: «Не забудьте про нас»: історії  українок, які пережили російський полон

Світлана Головань провела у російському полоні майже шість років. Після звільнення їй довелося наново налагоджувати стосунки з доньками, шукати житло, лікуватися та вчитися жити без постійного страху.

Людмила Гусейнова пережила три роки і тринадцять днів російських катівень. Після повернення разом з іншими колишніми полоненими вона створила громадську організацію «Нумо, сестри!», яка допомагає звільненим жінкам та бореться за повернення тих, хто досі залишається в неволі.

Про історії двох жінок, їхнє життя після російського полону та боротьбу за тих, хто досі залишається в неволі, — читайте у матеріалі.

Затримання, катування та вирок

Російські спецслужби затримали Світлану Головань наприкінці серпня 2019 року в окупованому Новоазовську. Того дня жінка везла до лікарні Донецька дівчину з онкологічним захворюванням. Дорогою їй зателефонувала сусідка й повідомила, що на подвір’ї Світлани ходять невідомі чоловіки в чорному одязі. Згодом зателефонував незнайомець, який представився співробітником так званого МДБ і наказав жінці повернутися додому.

Світлана повернулася. У будинку провели обшук і вилучили ноутбук. Самій жінці наказали тепло одягатися, взяти із собою їжу та зняти золоті прикраси.

«Я була шокована. Не розуміла, що відбувається. Мені сказали, що потрібно проїхати до слідчого», — згадує жінка.

Причину затримання Світлані не пояснили. Під час обшуку окупанти розпитували її про родича, який служив в українському війську. Тоді жінка зрозуміла, що її підозрюють у передачі йому інформації.

Зображення посту: «Не забудьте про нас»: історії  українок, які пережили російський полон
Світлана Головань / Фото: Суспільне Донбас

Спочатку Світлану привезли до місцевого відділку так званого МДБ. Потім озброєні чоловіки повернулися разом із нею до її будинку та забрали автівку, якою користувалася родина.

«Діти бігли за машиною. Ця картина дуже довго стояла в мене перед очима. Усі шість років, поки я була там», — ділиться Світлана.

Її відвезли до Донецька і замкнули в підвалі. Вона намагалася дотягнутися через ґрати до дверей, стукала, кричала, вимагала покликати слідчого, але двері не відчиняли. У тому підвалі Світлана провела п’ять місяців.

«Для людини, яка жила нормальним життям, це неможливо порівняти ні з чим. В один момент усе обірвалося», — розповідає вона.

За весь час перебування в підвалі Світлані дозволили отримати лише кілька передач від матері. Помитися вона не могла, тому єдиним засобом підтримання гігієни були вологі серветки. Згодом на обличчі з’явилися темні плями та пухирі. Жінка припускає, що це стало наслідком переохолодження. Навіть після переведення до іншого місця ув’язнення — донецької «Ізоляції», катівні, облаштованої російськими окупантами на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, — ці плями не зникали ще близько пів року.

В «Ізоляції» Світлану утримували до вересня 2021 року. 30 серпня того ж року окупаційний суд виніс їй вирок. За словами жінки, обвинувачення вимагало для неї 12 років ув’язнення, однак під час визначення покарання врахували, що вона має двох неповнолітніх дітей, і зменшили термін до 10 років і 6 місяців позбавлення волі.

На момент затримання молодшій доньці Софії було п’ять років, а старшій Анні — майже одинадцять.

Колонія та звільнення

Після винесення вироку Світлану перевели до Донецького СІЗО. Там вона вимагала повідомити матір про своє місцеперебування та погрожувала оголосити голодування, якщо цього не зроблять.

«Я говорила, що мені вже нічого втрачати. Я не знала, що з дітьми, що з мамою. Не розуміла, де вони, що з ними відбувається», — говорить Світлана Головань.

Невдовзі жінку перевезли до колонії у Сніжному. Звідти їй вдалося зателефонувати матері. Під час зустрічі Світлана нарешті дізналася, що сталося з її доньками.

Ще до початку повномасштабного вторгнення родич Світлани зміг вивезти дівчат до Хмельницького. Згодом вони разом із батьком, колишнім чоловіком Світлани, виїхали до Німеччини.

У колонії умови утримання були кращими, ніж у підвалі та «Ізоляції»: жінки могли виходити на свіже повітря. Водночас їх змушували працювати — шити одяг, зокрема форму та спецодяг. Світлана неодноразово відмовлялася від роботи, за що на рік її перевели на суворіші умови утримання.

Одного ранку в серпні 2025 року Світлана, як завжди, прийшла на роботу в колонії. Раптом один із наглядачів наказав їй негайно йти до медчастини. Інша ув’язнена припустила, що їх готують до обміну, але Світлана не повірила.

Невдовзі жінок привели до приміщення, де на них чекали представники адміністрації. Там повідомили, що вони можуть повертатися додому, і дали документи на підпис.

Одна з жінок почала плакати. Світлана намагалася її заспокоїти. Але коли сама взяла ручку, раптом зрозуміла, що не може написати власне прізвище.

«Я не могла написати своє прізвище. У мене так тремтіла рука, що я не могла написати навіть букву. Я написала як попало, ледве-ледве», — говорить вона.

Світлана не знала, куди саме її повезуть, боялася, що її випустять на окупованій території, звідки вона не зможе виїхати до України. Обмін справді відбувся, і 14 серпня 2025 року жінка повернулася на підконтрольну Україні територію.

Зображення посту: «Не забудьте про нас»: історії  українок, які пережили російський полон
Світлана під час повернення в Україну / Фото: Кременчуцький Телеграф

Роки, які неможливо надолужити

Після полону Світлана Головань насамперед хотіла побачити своїх доньок. Молодша Софія за час її ув’язнення вже стала підлітком, а старша Анна майже досягла повноліття. Обидві жили в Німеччині разом із батьком.

Організувати зустріч допомогли представниці громадської організації «Нумо, сестри!». Одна з них, Єлизавета Шумська, поїхала до Німеччини та привезла дівчат в Україну. На кордоні їх зустріли представники Офісу омбудсмана, а Світлана вирушила до Ужгорода, де нарешті побачила доньок.

Однак одразу відновити емоційну близькість між мамою та дітьми було складно. Роки розлуки не можна просто викреслити з життя, і тепер усім трьом доводилося заново вчитися бути разом.

Зараз молодша Софія живе разом із мамою на Київщині. Туди ж змогла виїхати з окупації і мама Світлани. Старша донька Анна залишилася в Німеччині з батьком. Вони спілкуються, однак Світлана відчуває, що через роки розлуки втратила можливість бути поруч із донькою, брати участь у її дорослішанні та впливати на важливі рішення так, як їй хотілося б.

«Я не брала участі в її вихованні і зараз не беру. У неї є тато, і тато для неї — авторитет. А мої поради вона не дуже сприймає. Вона мене не чує, тому що час втрачено», — говорить жінка.

Світлана наводить звичайні приклади з повсякденного життя. Вона радить Анні здобути українську шкільну освіту, скласти необхідні іспити, обговорює з нею навчання та можливість отримати водійське посвідчення. Однак відчуває, що донька не надто прислухається до її порад.

Жінка каже з біллю, що вона не була поруч, коли Анна дорослішала, ухвалювала перші самостійні рішення, формувала власні погляди. Тепер Світлана намагається брати участь у житті доньки, але розуміє, що їхні стосунки вже не можуть бути такими, якими були до її полону. Дівчина рідко приїжджає в Україну, а Світлана після звільнення ще жодного разу не змогла відвідати її в Німеччині.

«Мені дуже дорого. Ми не можемо собі дозволити поїхати туди. Нам потрібно тільки в один бік 400 євро на дорогу. І стільки ж назад», — говорить вона.

Жінка щиро вдячна родичу, який вивіз дівчат у 2022 році подалі від війни та допоміг їм дістатися безпечного місця. Світлана називає його героєм і говорить, що завжди пам’ятатиме, як він врятував її дітей.

Повернення до життя

Однак після повернення Світлані довелося не лише відновлювати стосунки з доньками, а й починати життя з нуля. Після звільнення вона лікувалася в лікарнях Чернігова та Києва, але повертатися їй було нікуди. Допомогла громадська організація «Нумо, сестри!», яка знайшла для жінки житло на Київщині та надала фінансову підтримку.

Зараз Світлана разом із молодшою донькою та мамою живе в селі Тарасівка, у містечку Гансена, збудованому американським меценатом Деллом Лоєм Хансеном для людей, які втратили житло.

«Мені важко без свого дому, без свого побуту, до якого я звикла. Там усе моє — мої меблі, мої улюблені штори, усе, що я сама купувала. А тут усе чуже. Навіть якщо хочеш щось повісити чи переставити, розумієш, що це не твоє», — говорить Світлана.

Попри це, виїжджати за кордон жінка не планує. Вона сподівається, що колись зможе повернутися до свого будинку на околиці Новоазовська.

Після звільнення Світлана отримала від держави 100 тисяч гривень допомоги за кожен рік полону. За ці гроші придбала автомобіль, схожий на той, який окупанти забрали під час її затримання.

Також жінка вирішила здобути нову освіту. До полону вона працювала у торгівлі, а тепер навчається за спеціальністю «Соціальна робота». Оплатити навчання допоміг благодійний фонд, який вдалося знайти за сприяння Людмили Гусейнової. Нині Світлана шукає роботу, зокрема розглядає можливість працювати адміністраторкою магазину.

Людмилі Гусейновій Світлана особливо вдячна за підтримку, яку та надавала її родині ще під час ув’язнення. Одного разу жінкам навіть вдалося коротко поговорити телефоном.

«Вона мене заспокоювала, говорила, що все буде добре, давала надію. Я вірила, що це сильна жінка, яка за мене бореться», — згадує Світлана.

У день нашої розмови Світлана саме чекала у гості Людмилу.

«Смажимо пиріжки. Світло, правда, вимкнули, але смажимо. Хочемо її зустріти, трохи посидіти разом», — розповідає вона.

Від допомоги дітям до російського полону

Людмила Гусейнова також родом із Новоазовська. Після окупації міста у 2014 році вона залишилася там. До війни Людмила працювала інженеркою з охорони праці на місцевому підприємстві, займалася громадською діяльністю та організовувала культурні заходи для дітей.

Зокрема, у 2013 році вона провела в Новоазовську фестиваль української культури «Срібні дзвіночки», на який приїхали діти з різних міст Донеччини.

Наприкінці 2014 року Людмила дізналася про дітей з інтернату в селищі Приморське. Після окупації заклад перестав повноцінно працювати, частина працівників виїхала, а дітей повернули до родин. Однак далеко не всі батьки могли самостійно про них подбати.

«Діти відверто голодували, і сім’ї відверто голодували. Вони ходили до школи, і це було чи не єдине місце, де могли випити чаю з хлібом», — згадує Людмила Гусейнова.

Разом із подругою вона вирішила допомагати цим дітям. Друзі та волонтери з різних міст України збирали для них одяг, взуття, книжки, вітаміни та солодощі.

Зображення посту: «Не забудьте про нас»: історії  українок, які пережили російський полон
Людмила Гусейнова / Фото: особистий архів героїні

Посилки надсилали до Маріуполя, який тоді ще перебував під контролем української влади. Звідти Людмила разом із чоловіком перевозила допомогу через лінію розмежування до окупованого Новоазовська.

Для жінки було важливо не лише передати дітям необхідні речі, а і пояснити, звідки надходить допомога. Адже в окупованих школах їм розповідали, що Україна — ворог.

Особливими були Великодні свята. Подруги Людмили, які залишалися в окупації, пекли паски для українських військових. А вона перевозила їх до Маріуполя та передавала захисникам, які стояли на лінії розмежування. А назад везла паски, які маріупольські волонтерки пекли для дітей з окупованої території.

«Для мене це було символічно. Через лінію розмежування ми підтримували зв’язок між окупованими і неокупованими територіями. Я пояснювала дітям, що в Маріуполі є люди, які про них піклуються, що Україна — не ворог», — розповідає Людмила.

Під час однієї з таких поїздок українські військові передали Людмилі прапор зі своїми підписами. На ньому було написано великими літерами: «Патріотам Новоазовська». Жінка змогла перевезти його через лінію розмежування, показала друзям, сфотографувала, а потім сховала.

9 жовтня 2019 року Людмилу затримали. Двоє чоловіків просто на вулиці силоміць затягнули її до легкового автомобіля та відвезли до відділку так званого МДБ. Там у її сумці знайшли два мобільні телефони, перевірили контакти та листування. Згодом жінку привезли додому для проведення обшуку. Окупанти шукали той самий прапор, який вона привезла від українських військових.

«Вони знайшли звичайний український прапор, але кричали: “Де той самий прапор?”», — згадує Людмила.

Після затримання Людмилу також доправили до донецької катівні «Ізоляція». Перший день там вона пам’ятає досі. Жінку тримали з мішком на голові та в кайданках. За її словами, під час оформлення її принижували численні чоловіки, після чого кинули на підлогу в камері.

Людмила плакала. Інша ув’язнена підказала їй підвестися та попередила, що за ними стежать через камери відеоспостереження. Жінки мусили стояти з шостої ранку до десятої вечора. За порушення цього правила карали.

«Я усвідомила, що перебуваю в страшному місці і не маю жодної можливості вирватися звідти. І тоді вирішила, що не дозволю їм бачити мої сльози», — розповідає Людмила.

За її словами, це рішення вплинуло на неї навіть після звільнення.

«Я розучилася плакати. Розумію, що це неправильно, що це мені шкодить. Але досі не можу дозволити собі плакати», — говорить вона.

Згодом Людмилу Гусейнову перевели до Донецького СІЗО, де вона перебувала в одній камері з жінками, засудженими за кримінальні злочини. Серед них були й ті, хто вчинив вбивство дітей.

Спочатку Людмилу приголомшила жорстокість деяких співкамерниць. Вона не могла уявити, як житиме поруч із ними. Однак з часом навчилася вибудовувати власні кордони навіть у таких умовах. Найбільше жінка боялася, що сама стане жорстокою.

«Я розуміла, що ніколи не буду такою, як вони. Не буду нікого ненавидіти, ні до кого ставитися з такою жорстокістю», — згадує Людмила.

У російській неволі Людмила провела три роки. Вона повернулася в Україну 17 жовтня 2022 року під час великого жіночого обміну. Підготовка та перевезення тривали дві доби. Цю дату жінка називає своїм другим днем народження і щороку вітає з ним інших жінок, які повернулися разом із нею.

З колонії Людмила повернулася з обіцянкою, яку, як вважає, досі не змогла виконати. Коли їй наказали збирати речі, одна зі співкамерниць зрозуміла, що Людмилу готують до обміну. Жінка розплакалася і благала не забувати про тих, хто залишається за ґратами.

«Не забудьте про нас, будь ласка. Щось зробіть. Я також хочу повернутися в Україну», — згадує її слова Людмила.

Прохання, яке визначило подальший шлях

Після звільнення Людмила Гусейнова не планувала створювати громадську організацію. Насамперед вона хотіла допомогти жінкам, які залишалися в російських тюрмах. Після повернення її вразило, наскільки мало українське суспільство знає про цивільних, яких Росія утримує ще з 2014 року.

Зображення посту: «Не забудьте про нас»: історії  українок, які пережили російський полон
Обмін жінок у жовтні 2022 року / Фото: Андрій Єрмак

Спочатку Людмила долучилася до однієї з громадських організацій, але згодом зрозуміла, що хоче працювати за іншим принципом. Тому разом із жінками, які також пережили російський полон, заснувала ГО «Нумо, сестри!». Організацію офіційно зареєстрували 6 грудня 2022 року. Серед її співзасновниць — колишні полонені, які повернулися під час жіночого обміну 17 жовтня 2022 року.

Нині ГО «Нумо, сестри!» об’єднує майже сотню жінок. Серед них — колишні полонені, а також ті, хто виїхав із тимчасово окупованих територій і пережив переслідування та насильство.

Організація допомагає жінкам адаптуватися після звільнення: забезпечує підтримку з лікуванням, пошуком житла, психологічною допомогою та навчанням, а також сприяє розв’язанню інших нагальних потреб.

Людмила наголошує, що після тривалого ув’язнення людині часто потрібна підтримка не лише в перші тижні після повернення, а й упродовж значно довшого часу.

Один із напрямків роботи організації — підтримка жінок, які повернулися з полону до своїх дітей. Організація провела кілька реабілітаційних заходів, зокрема для матерів із дітьми, щоб допомогти відновити стосунки після багаторічної розлуки.

«Це трагедія жінок, яких заарештували, коли дітям було по п’ять років, а повернулися вони, коли діти вже стали підлітками. Ці роки спілкування мами і дитини неможливо повернути. Це величезна травма і для дитини», — говорить Людмила.

Ще один напрям роботи організації — взаємопідтримка жінок, які пережили полон. Ті, хто вже має сили й можливість допомагати, супроводжують нещодавно звільнених, з’ясовують їхні потреби, допомагають знайти лікарів, оформити документи та вирішити побутові питання.

Людмила Гусейнова також звертає увагу на масштаби проблеми — кількість цивільних українців, які можуть перебувати в російському полоні.

За приблизними оцінками правозахисників, у російській неволі можуть перебувати близько 20 тисяч цивільних українців, серед яких щонайменше 2 тисячі жінок.

Людмила Гусейнова наголошує, що ці цифри не підтверджені остаточно, адже достеменно невідомо, скільки цивільних Росія незаконно утримує на окупованих територіях та у тюрмах.

Громадській організації «Нумо, сестри!» вдалося встановити особи майже 50 жінок, які перебувають у російському полоні. Правозахисниці збирають інформацію про обставини їхнього затримання, винесені вироки та місця утримання.

Зображення посту: «Не забудьте про нас»: історії  українок, які пережили російський полон
Людмила Гусейнова заснувала ГО «Нумо, сестри!» / Фото: особистий архів героїні

Однак розшукати інших стає дедалі складніше: росіяни вивозять цивільних із тимчасово окупованих територій до виправних установ на території РФ.

Людмила Гусейнова говорить про необхідність змін на міжнародному рівні, адже дієвого механізму повернення незаконно ув’язнених цивільних досі немає.

І тут постає питання, на яке досі немає відповіді: скільки ще потрібно міжнародних конференцій, зустрічей із політиками, виступів правозахисників і свідчень людей, які пережили російські катівні, щоб нарешті з’явився дієвий механізм їхнього повернення?

З 2014 року тисячі українців опинилися в російських тюрмах. Світлана Головань повернулася після майже шести років неволі, Людмила Гусейнова — після трьох. Жінка, яка просила Людмилу не забувати про тих, хто залишився за ґратами, досі чекає на звільнення. А для когось кожен день у російській неволі може стати останнім.

Тому відсутність дієвого механізму повернення цивільних українців — це вже не просто прогалина в міжнародному праві й не проблема, яку можна обговорювати на черговій конференції. Це гуманітарна катастрофа, яка триває вже 12 років і досі не має вирішення.

Читайте також: Шукають своїх і допомагають іншим: як родини військових об’єдналися у «Жінки ТРО»



Зроби Точку Сходу своїм джерелом новин у Google

Додати у Google

Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.

Завантажити ще...
Загальнонаціональна
ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
00:00